Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) народився 13 грудня 1893 року в селі Тростянець на Харківщині (тепер місто Сумської області) н сім’ї сільських учителів. У 1904 чи 1905 році мати майбутнього письменника розійшлася з чоловіком і, забравши дітей, переїхала на хутір Зубівка до сестри, яка була одружена з поміщиком М. Смаковським. Незабаром вона одержала посаду вчительки на Богодухівщині, а через деякий час – місце нчительки на хуторі Дем’янівка поблизу Диканьки. Так Микола Фітільов з 11 чи 12 років виростав без батька.
Микола Фітільов закінчив Краснокутську вищепочаткову школу та иступив до Богодухівської гімназії, з якої був виключений у п’ятому класі. Із 1911 року він працював писарем у волосній управі, багато часу віддавав самоосвіті. У 1916 році екстерном склав гімназійні іспити й отримав диплом про середню освіту. Того ж року він потрапив до війська, брав участь у бойових діях під час Першої світової війни.
У 1917 році Фітільов повернувся до Дем’янівки, а на початку 1918 року оселився в місті Богодухові на Харківщині, де працював у волосній управі. Події громадянської війни не оминули майбутнього письменника. Влітку 1918 року він брав активну участь в організації повстанського загону, який згодом приєднався до Червоної армії. У 1919 році Фітільов остаточно визначився в своїх політичних симпатіях і вступив до комуністичної партії України (КП(б)У).
Навесні 1921 року письменник приїхав до Харкова, тодішньої столиці України. Там він зблизився з пролетарськими письменниками, які об’єдналися навколо редагованої відомим українським політиком і поетом В. Елланом-Блакитним газети «Вісті ВУЦВК». Уже'влітку 1921 року окремим виданням вийшла поема Хвильового «В електричний вік», а в листопаді того ж року – збірник «Жовтень». Замість передмови до збірника був поданий «Наш універсал до робітництва і пролетарських митців українських» за підписом М. Хвильового, В. Сосюри та М. Йогансена, що на той час став своєрідним маніфестом української пролетарської літератури.
З початку 20-х років літературна популярність Хвильового починає зростати стрімкими темпами. Його твори постійно друкуються в періодичній пресі. Окремими виданнями виходять збірки його поезій «Молодість» (1921) та «Досвітні симфонії» (1922). Тоді ж письменник виступає з прозовими творами. Вони спочатку з'являються в періодичних виданнях, незабаром виходить збірка новел Хвильового «Сині етюди» (1923). Поява цієї збірки стала важливою подією в історії української прози.
Новий етап у творчості Хвильового розпочався з 1925 року, коли за його ініціативою було засноване літературно-мистецьке угруповання ВАПЛіте («Вільна академія пролетарської літератури»). Ця організація об’єднала найбільш відомих українських радянських письменників, які на той час жили в Харкові,– П. Тичину, Ю. Яновського, М. Куліша, Д. Любченка, М. Бажана, О. Довженка, М. Йогансена, О. Слісаренка, Ю. Смолича, П. Панча та ін. У період ВАПЛіте Хвильовий написав такі відомі твори, як «Мати», «Арабески», «Повість про санаторійну зону», «Сентиментальна історія», «Із Вариної біографії», «Іван Іванович».
У цей же час Хвильовий своїми статтями розпочав тривалу й гостру літературну дискусію (1925-1928), яка тією чи іншою мірою захопила значну частину української гуманітарної інтелігенції, людей науки, культури й мистецтва. Протягом 1925-1926 років Хвильовим були написані памфлети, об’єднані в цикли «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія?» (останній не був опублікований). У цих памфлетах Хвильовий виступив проти примітивізму та епігонства деяких радянських письменників та закликав орієнтуватися на найкращі зразки західноєвропейського мистецтва. Від обговорення шляхів розвитку української літератури дискусія поступово перейшла в політичну площину. В дискусію втрутилась владна верхівка та особисто комуністичний диктатор Й. Сталін, який виступив з листом «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26.04.1926 року, де піддав критиці погляди комуніста М. Хвильового. У червні 1926 року пленум ЦК КП(б)У засудив позицію М. Хвильового. Після жорсткої кампанії критики, спрямованої проти Хвильового та його прибічників, ВАПЛіте припинила своє існування. Від Хвильового вимагали визнати помилковість власних поглядів, і вже в 1926 році він написав першого покаянного листа, в якому засудив «хвильовім».
Наприкінці 1929 року за активної участі Хвильового було створено нову літературну організацію «Пролітфронт», однак і вона на початку 1931 року була розпущена. Пізніше більшість радянських письменників увійшла до контрольованої владою офіційної Спілки радянських письменників.
Голодомор 1932-1933 років справив гнітюче враження на Хвильового. У 1933 році він побував на Полтавщині й на власні очі переконався в наслідках діяльності комуністичного режиму. Набирали оберти масові репресії проти української інтелігенції. У травні 1933 року був заарештований приятель Хвильового письменник М. Яловий. Очевидно, саме тоді Хвильовий прийняв фатальне для себе рішення. 13 травня 1933 року він запросив до себе друзів – письменників М. Куліша, О. Досвітнього, Г. Епіка, М. Йогансена, І. Дніпровського, І. Сенченка. Під час вечірки Хвильовий вийшов в іншу кімнату й вистрілив собі в голову.
Одним із найбільш відомих творів М. Хвильового є новела «Я (Романтика)». Назва твору віддзеркалює загальну авторську настанову на виділення гіпертрофованого «я» центрального персонажа. Сюжетна складова відходить на другий план, натомість увага зосереджується на змалюванні розколотої особистості людини. Дійсність у новелі подається через внутрішній світ персонажа – активного учасника буремних революційних подій, що ставлять особистість на межу найвищого психологічного напруження. Відповідно цим умотивовується уривчастість викладу та певна хаотичність думок та емоційних станів. Новела Хвильового не випадково має присвяту «Цвітові яблуні». Таку назву – «Цвіт яблуні» – дав одній зі своїх новел М. Коцюбинський і побудував її на основі драматичних переживань головного героя. Хвильоний таким чином прагнув підкреслити прикмети власної манери, теж великою мірою заснованої на відображенні внутрішніх переживань персонажа. У творі Хвильового парадоксально поєдналися дійсність і марення; персонажі новели майже гротескові, а їх реакції підкреслено імпульсивні, нерідко ірраціональні. Важливу роль відіграє образ матері головного героя, який постійно тяжіє до узагальнено-філософського виразу. Автор уже на початку твору виділяє важливі моменти: із далекої далі манить «загірна комуна» – нечіткий і невизначений ідеал, до якого прагне герой, тут же з’являється образ Марії та згадується мати – «наївність, тиха жура і добрість безмежна». Майбутнє потребує жертв – звідси «лампада фанатизму».
У новелі «Я (Романтика)» виявився експресіоністський погляд на світ як кризу й катастрофу. Твір спрямовує увагу читача до філософської суперечності між прагненням людини до ідеалу і тією ціною, яку доводиться платити за цей ідеал. Герой переконаний, що творить новий, прекрасний, ідеальний світ «загірної комуни», однак у прагненні до абстрактної ідеальної людини майбутнього знищуються конкретні живі люди сьогодення. Було б великим спрощенням означати головного героя новели Хвильового як звичайнісінького вбивцю. Тут дуже важливо врахувати мотиви його вчинків: він убиває не тому, що є «природженим» убивцею, а заради вищої мети. Він убиває живих людей заради абстрактної людини майбутнього. Не випадково він поставлений письменником у ситуацію випробування й вибору: мати, жива реальна людина, чи так схожа на неї далека Марія «загірної комуни». «Моя мати,– промовляє герой твору,– втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків».
Твір Хвильового не слід зводити до конкретного повчання, сприймаючи авторську позицію як вузько дидактичну. Автор не збирався повчати, а лише намагався виразити суперечності свого часу: у надлюдській гонитві за ідеальним світом було забуто про звичайну живу людину – у цьому полягає основна суперечність епохи, якій належав письменник.
«Хвильовий любив запах слова, вживаючи його улюбленого окреслення, безумно. Він заплітав слова в арабески й візерунки, розгортав їх у жалібні процесії і шикував у танечні групи. Часом йому не вистачало українських слів, він хотів більших контрастів і п’янкіших букетів запахів – він удавався до французьких і російських слів. Мовознавці-пуристи сердилися на нього. Бідні мовознавці. Хвильовий любив запах слів, бо слова були для нього не ширмою від життя і не відбиткою життя, як учить офіційна марксистська філософія. Вони були для нього частиною життя...
Хвильовий і його коло були оптимістами в тому сенсі, ЩО вони безумно любили слово, життя й людину. Вони були песимістами в тому сенсі, що, бачивши трагізм і приреченість життя, вони не зрікалися його, не складали рук. Вони були песимістами в тому, що вони не робили собі ілюзій, що, мовляв, колись, коли ми оте і те збудуємо, всі стануть щасливі і життя перестане бути трагічним. Так хто ж вони, зрештою, були – оптимісти чи песимісти?
Я сказав би, у відповідь на поставлене запитання, що вони були людьми. Що кожний з них був людиною. Втім, ці слова вже сказані з іншого приводу. Вони належать Шекспірові...»
