Євген Павлович Плужник народився 26 грудня 1898 року у слободі Кантемирівці Богучарського повіту Воронезько! губернії (тепер Воронезька область Росії) у сім’ї торговця. Початкову освіту здобув у Кантемирівській школі. Навчався в гімназіях Воронежа, Богучара, Ростова, Боброва.
У 1918 році сім’я Плужників переїхала на Полтавщину. На той час Євген Плужник працював сільським учителем. У 1921 році він переїхав до Києва, спочатку став студентом Ветеринарно-зоотехнічного інституту, потім вирішив змінити фах і вступив до Музично-драматичного інституту, де провчився недовго.
Літературні спроби Плужника припали на період його навчання в гімназії. Це були російськомовні поезії. Як український поет Плужник сформувався під час свого перебування в Києві. Перші українські твори були опубліковані ним у 1923 році на сторінках київського журналу «Глобус» під псевдонімом Кантемирянин. За життя Плужника побачили світ поетичні збірки «Дні» (1926) та «Рання осінь» (1927). Окрім поезії, він є автором роману «Недуга» (1928) та трьох п'єс. У 20-х роках Плужник входив до літературних груп «Ланка» і МаРС («Майстерня революційного слова»),
У 1934 році в розпал репресій проти української інтелігенції Плужник був заарештований і за сфабрикованим обвинуваченням засуджений до розстрілу, заміненого десятьма роками ув’язнення. Невдовзі після арешту та слідства хворий на туберкульоз поет потрапив до концентраційного табору на Соловецьких островах, що в Росії.
Помер Плужник у тюремній лікарні 2 лютого 1936 року.
Творчість Плужника значною мірою породжена складною атмосферою громадянської війни та суспільних перетворень, що почались після неї. Його поетичне мислення містить у собі ознаки експресіонізму – модерністського мистецького напряму, що постав як реакція на загальну дегуманізацію, знецінення людського життя в умовах глобальних цивілізаційних процесів.
Слово експресіонізм походить від лат. expressio – вираження. Митець-експресіоніст ставив собі за мету не відобразити зовнішні прояви життя, а виразити його приховану сутність. В українській літературі експресіонізм зародився в творчості В. Стефаника. Він набув розвитку й поширення в 20-х роках XX століття. Поезія Плужника має окремі риси експресіонізму, особливо це стосується творів його першої збірки «Дні».
Ліричний герой поезії Плужника повністю пов’язаний із сучасністю. Він переживає цю сучасність як дисгармонійну, часто ворожу людині. Він постає в зміні напружених душевних станів, сприймаючи кожну конкретну подію як узагальнену людську драму.
Плужник – майстер художньої деталі, він намагається через вивчення, оголення конкретики буття дістатись до суті речей, хоч і не завжди досягає своєї мети. Світ у його баченні нерідко позбавлений напівтонів, поляризований, поділений на чорне й біле. Плужник вірить, що будується і скоро постане новий, справедливий світ, у якому людина нарешті зможе знайти себе. Поет також несхибно вірить у своє право судити світ, у те, що його сувора правда – остання й остаточна. Йому властиві максималізм і безкомпромісність, тож деякі його твори нагадують гнівні інвективи, що іноді мають свого більш-менш конкретного адресата, але частіше виступають узагальненим оскарженням несправедливого світового порядку.
Плужник у своїх творах часто декларативний і плакатний, причому деякі його поетичні декларації зводяться до рівня крикливих і в чомусь навіть наївних агіток – якби не загальна висока енергетика його вірша, вони були б зовсім невиразні.
Однак у багатьох поезіях автора звучить по-справжньому щирий, без екзальтації, біль людини, що перейнялася стражданнями своєї доби. Його герой у вірші «Для вас, історики майбутні...» прагне наголосити на кричущій невідповідності між реальними людськими болями та холодними рядками слів, які не здатні виразити справжнього драматизму епохи.
Твори, що увійшли до збірки «Рання осінь» та невиданої книжки «Рівновага», засвідчують суттєву еволюцію поета. Він відходить від нав’язливої декларативності і плакатності, а його вірші набувають емоційної зваженості, їх образність удосконалюється, ускладнюється. Це виявляється в поезіях «Вчись у природи творчого спокою...» і «Ніч... а човен – як срібний птах!..». Цікавою є також інтимна лірика поета («Річний пісок...»).
Про Плужника можна сказати, що він лише наблизився до свого творчого розквіту. Повністю реалізувати свій творчий потенціал поет не встиг, потрапивши в безжальні жорна репресій.
«Євген Плужник не був «ущербним поетом», як його намагались репрезентувати. Він жадав не абстрактного гуманізму, а гуманізму конкретного, зверненого до кожної людини, яка опинилася у вирі терору і репресій і була безсилою захистити свою честь, гідність, а врешті-решт – життя. Тому поет і відтворював сумніви, нещадно аналізував свій душевний стан і зазирав за презенти щоденної драматичної реальності – а раптом там криється виправдання трагічного роздвоєння ідеалів і жорстокої дійсності.
Перша книжка поезій Євгена Плужника побачила світ в 1926 році під назвою «Дні». Друга – через рік («Рання осінь»). Щирий, самокритичний, поетичний щоденник – образно лаконічне, психологічно містке «анкетування» станів і переживань нещадних щодо вразливої поетової душі, радощів, гріхів і болей навіки. Хвилюючий «день за днем», як плин життя у сумнівах, у надіях і розчаруваннях. Його уява мандрує по світах, «гортає» сторінки людської цивілізації, «зазирає» в космос, але найпотаємніша глибина для поета – глибина його душевних станів і почувань.
Виражальні засоби поетичної мови Євгена Плужника урізноманітнюються, його лексика легка, рухлива, точна, рима свіжа, ловлена на слух, рядок елегантно зупиняється, наче завмирає у високості, щоб вибухнути вражаючим смисловим акцентом. Поет удосконалює поетику образного зіткнення смислових контрастів і антитез, довірливо, акварельно чисто передає психологічні стани, безжально обриває себе на злеті заманливого образного «вицвітання» ефектного узагальнення. Воліє парадоксів, шукає лаконічних засобів пригашення скептичним натяком «спраглої» на образний візерунок колізії вірша – думка щоб була чітко виражена, як філософська теза, органічно народжена в процесі образного мислення».
