З ім’ям Павла Полуботка пов’язана одна з нерозкритих таємниць України. За легендою, наказний гетьман Полуботок на початку 18 століття поклав до одного з англійських банків майже 200 тисяч золотих червонців; згідно із заповітом гетьмана, скарб цей, коли він буде знайдений і повернений із процентами, слід розподілити між усіма українцями. Не так вже й легко виявилося з’ясувати, де у цьому переказі закінчується правда і починається вигадка.
Отже, Павло Полуботок народився в родовитій козацько-старшинській сім’ї. За традицією у таких родинах чин полковника був спадковим і передавався від батька до сина. Після того, як булава потрапила до рук Івана Мазепи, гетьмана Івана Самойловича заслали до Сибіру, а батька та сина Полуботків, пов’язаних родинними зв’язками з опальним Самойловичем, позбавили усіх маєтків. Але в 1708 році сам Мазепа подбав, щоб той отримав чин полковника Чернігівського полку. Після так званої «зради» Мазепи та знищення гетьманської столиці Батурина російськими військами, цар Петро І зібрав у Глухові козацьку старшину, щоб обрати нового гетьмана. Козаки висловилися одностайно: булава повинна перейти до Полуботка. Але самодержець вагався, і врешті-решт гетьманство дісталося Павлові Скоропадському. Після смерті Скоропадського, у 1722 році, козаки вручили булаву Полуботку, незважаючи на те, що царський уряд намагався остаточно знищити гетьманство і передати владу в українських землях так званій Малоросійській колегії. Тому гетьманом Полуботок став не «повним», а наказним, тобто тимчасовим.
До 1723 року Павло Полуботок залишався у цьому стані і очолював малоросійську Генеральну військову канцелярію. Досить скоро між царським урядом і козацькою старшиною виник конфлікт, який загрожував повстанням козацтва. Петро І зрозумів, що за цими заворушеннями стоїть саме Полуботок, і в серпні 1723 року викликав наказного гетьмана в Петербург. По прибутті гетьмана разом із його посольством одразу ж відправили до Таємної канцелярії і звинуватили в державній зраді. Полуботок не визнав своєї провини, зазначивши, що завжди служив і буде служити власному народу, і був ув’язнений в Петропавлівській фортеці. У її казематі наказний гетьман і скінчив свій життєвий шлях у 1724 році.
Неможливо точно сказати, чи володів Павло Полуботок величезною кількістю грошей. Зрозуміло, він міг, скориставшись статусом наказного гетьмана, перетворити левову частку свого рухомого та нерухомого майна у золоті червінці. Цілком можливо, що далеко не всі ці гроші належали саме йому. Не можна виключити, що наказний гетьман, передбачуючи плин подій, вирішив таким чином врятувати від пограбування частину коштів, які мали б скласти казну нової української держави.
Історія про «золото Полуботка» «спливла» лише у 1907 році, коли професор Олександр Рубець надрукував у журналі «Новий час» документи, знайдені в одному з архівів. Це був запис розповіді англійського шкіпера, на борт шхуни якого в Архангельську піднялися троє молодих дужих українців, увесь багаж яких складала величезна дубова бочка неймовірной важкості. Ці люди прямували до Лондона, і вже в Англії шкіпер особисто супроводжував їх до контори Ост-Індської компанії. Один із козаків називав себе Яковом, сином наказного гетьмана Полуботка. Він уклав у банк компанії 200 тисяч рублів золотом на невизначений термін зберігання під 4 відсотки річних. Гроші були покладені на пред’явника; отримати їх міг сам Яків, його батько, їхні нащадки чи особи, що мали б довіреність вкладників на право одержання грошей із відсотками.
У 1908 році 350 нащадків Полуботка зібратися в містечку Стародуб на Сіверщині. Серед них обрати 25 осіб, що склали комісію з повернення гетьманського золота в Україну. Тоді ж було підраховано, що з 1723 року внесок гетьмана збільшився в 1062 рази, тобто перетворився на 240 тонн золота! Втім, нащадки Полуботка теж не мали права отримати гроші, бо в заповіті гетьман зазначив: внесок можна забрати тільки тоді, коли Україна отримає незалежність.
У 1938 році уряд СРСР повів нові таємні переговори з англійцями, наслідки яких нам невідомі. Можливо, саме тому СРСР пізніше отримав гарантії військової допомоги з боку Англії. У 1964 році питання про гетьманську спадщину підняла швейцарська преса; на Україні тоді ж була сформована комісія з пошуків козацького скарбу. Англійці занервували – прем’єр-міністр Великої Британії, намагаючись врегулювати конфлікт навколо скарбу, навіть пропонував вибачити СРСР усі борги, включаючи царські, аби питання було зняте. У 1968, а потім і у 1986 роках одна за одною комісії вивчали цю справу і... кожен раз підписували відмову від фінансових претензій до Великобританії. Але після отримання Україною незалежності ці домовленості між Радянським Союзом і Великою Британією втратили чинність. Тому була створена спеціальна комісія, яка й досі вивчає цю справу і намагається відшукати прямих нащадків гетьмана, а також історичні документи, які беззаперечно свідчили б про факт покладення українського золота до англійської фінансової установи, яка заперечує наявність існування будь-яких рахунків Павла Полуботка.
У 1922 році прямий спадкоємець сина Полуботка, Остап, прибув із Бразилії до Відня, де зустрівся з послом УРСР Ю. Коцюбинський. Він показав фотокопію заповіту гетьмана і запропонував: якщо представники української влади допоможуть йому отримати спадщину з англійського банку, гроші будуть передані Україні. Сам Остап претендував тільки на один відсоток коштів свого предка. Керівництво УРСР зробило запит, і представник «Bank of England» під час зустрічі з Ю. Коцюбинським офіційно визнав існування гетьманського внеску. Існувало лише три перешкоди – відсутність оригіналу заповіту, непризнання Англією на той час існування УРСР і те, що видача такої суми, на яку перетворились червінці Полуботка з відсотками, була здатна зруйнувати тогочасну британську економіку.
