Нестор Морозенко, він же Станіслав Морозовицький, народився в селищі Кровинка на Тернопільщині, але рік його появи на світ історикам невідомий. Взагалі цю людину досить довго вважали вигаданою особою, бо вона залишила по собі більш відчутний слід у народній творчості, ніж в офіційних документах.
Один із найактивніших учасників Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, Станіслав Морозовицький з 1638 року був полковником реєстрового козацтва. Січовики вважали свого полковника справжнім лицарем, людиною, яка не знала, що таке острах. Морозовицький встигав бути всюди, де була потрібна його допомога: під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Кам’янцем-Подільським, Львовом. Шляхтич за походженням, він із власної волі прийняв православну віру та ім’я Нестор; поляки боялися й ненавиділи Морозовицького, а дехто з них навіть вважав «перевертня» нечистою силою. Знаменитий козацький ватажок був людиною не тільки хороброю та невтомною, а й дуже розумною, прекрасно освіченою. Недарма «батько Хмель» дуже любив і високо цінував цього воїна, наблизивши його до себе. Що ж до звичайних запорожців, то вони не замислюючись виконували накази свого отамана, якому беззастережно довіряли.
Польський уряд, до речі, неодноразово намагався позбутися небезпечного супротивника. Кілька разів до Морозовицького підсилали вбивць, влаштовували на нього засідки, але полковник обходив усі пастки, а найманих убивць якимсь чином викривали раніше, ніж вони встигали зробити свою чорну справу.
Герой народної пісні «Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче», загинув у битві за Збараж 28 липня 1649 року. Якщо вірити народним переказам, навіть отримавши три смертельні поранення, він не впав на землю. Так і залишався стояти, поки його серце не перестало битися...
Поховали Нестора Морозенка урочисто: зі славним отаманом прощалися всі козацькі полки, всі стяги були приспущені; після останнього салюту, яким козацьке військо вшанувало пам’ять Станіслава Морозовицького, його тіло було віддано землі. На могилі доблесного лицаря насипали курган. Розповідають, що після цього заюшила справжня злива – наче саме небо плакало разом із козаками...