Микола Костянтинович Зеров народився 14 квітня 1890 року в місті Зінькові на Полтавщині в сім’ї вчителя. Початкову освіту одержав у Зіньківській школі. Протягом 1900-1903 років навчався в Охтирській гімназії, а після переїзду батьків до Переяслава у 1903 році перейшов до Першої київської гімназії. У 1908 році Зеров став студентом історико-філологічного факультету Київського університету. Ще в студентські роки виявив неординарне наукове обдарування. Наукову роботу поєднував із діяльністю журналіста й літературного критика. По закінченні університету був призначений на посаду викладача історії Златопільської гімназії. Невдовзі Зеров переїхав до Києва, де з осені 1917 року працював у Другій українській державній гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства – викладав латинську мову та виконував обов’язки секретаря педагогічної ради. Одночасно з цим викладав українознавство в Архітектурному інституті. З весни 1919 року і до початку 1920 року Зеров працював редактором журналу «Книгар».
Літературна діяльність розпочалась для Зерова перекладами творів античних та західноєвропейських авторів. У 1920 році побачила світ підготовлена ним «Антологія римської поезії». Своїм оригінальним поетичним творам Зеров тоді ще не надавав великого значення, принаймні не виявляв особливого прагнення їх публікувати.
У 1920 році Зеров залишив Київ і переїхав у Баришівку, де залишався близько трьох років, працюючи викладачем у соціально-економічній школі. До Києва Зеров повернувся в 1923 році, де одержав посаду професора Київського інституту народної освіти (так тоді називався Київський університет). У цей час Зеров активно долучається до літературного життя. Збірка «Камена», яка вийшла в 1924 році, одразу ж поставила його в перший ряд українських поетів. Значного резонансу набув вечір поетів-однодумців М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бургардта і М. Зерова, який відбувся в березні 1925 року. Названі поети, протиставивши себе літературній сірості, увійшли в історію українського письменства як «неокласики».
З посиленням тиску владних інституцій на літературу Зеров поступово відходить від активної літературної діяльності, все більше зосереджується на викладацькій та науковій праці. Восени 1934 року Зеров був звільнений з університетської посади, а навесні 1935 року – заарештований. Після кількох місяців ув’язнення в лютому 1936 року поета відправили до Соловецького табору. Там 3 листопада 1937 року Микола Зеров був розстріляний.
Зеров становить собою новий для українського письменства тип поета. Головна його ознака – це орієнтація на працю, а не натхнення. Зеров – поет учений і книжний. Університетський викладач, знавець античної,.передусім давньоримської літератури, шанувальник французьких «парнасців», він органічно не приймав «сентиментальної кваші» численних поетів-аматорів. У цьому Зеров цілком модерніст. Він виступав за літературне оновлення через європеїзацію української поезії, причому умовою такого оновлення, на його думку, мало стати звернення до духовних основ європейської культури.
Зеров – культурник. Інтерес до античності в Зерова – це перш за все інтерес д6 культури взагалі. В умовах хаосу громадянської війни та пізнішого більшовицького панування, в умовах варварського пролетарського безкультур’я його демонстративний «класицизм» ученого й поета виступав активною життєвою позицією, засобом художнього «впорядкування» світу через звернення до авторитетних, вивірених часом тем, сюжетів та образів.
У своїй творчості Зеров частіше звертався до жанрів сонета та олександрійського вірша. Це жанри, які вимагають від поета високої самодисципліни й майстерності, вміння дотримуватись послідовності у викладі думки та чіткого дозування емоцій. Поетичний доробок Зерова загалом нечисленний. Сам він не дуже цінував кількісний критерій, довго працював над обробкою кожного твору, прагнучи віднайти викінчену форму для вираження думки.
«Поет-класицист домагається сприймати світ об’єктивно, не нав’язуючи світові своїх настроїв, почувань, взагалі свого я. Уникаючи суб’єктивного й злободенного, він відтворює світ як внутрішньо гармонійну, врівноважену систему, намагаючись за змінним і рухливим упіймати й відтворити сталу, супокійну, вічну суть.
Якщо поділити типи світосприймання на раціоналістичні й почуттєві, то класицизм базується, безперечно, на раціоналістичному.
З цим пов’язана й форма класицистичної поезії. Вона кохається в симетрично врівноваженій строфіці й ритміці. Гекзаметр, дистих, сонет, октава або принаймні правильний суворий ямб, не закутий у ці симетричні строфи,– ось улюблене оформлення вірша в поезії класицизму.
Людина рідкої ерудиції, величезного темпераменту, людина, що вміла надихнути оточення своєю ідеєю, вміла запалити цією ідеєю, людина, що заслужено вважається за метра в найвищому розумінні цього слова, людина, що за загальною думкою очолювала поетичну школу,– ця людина – Микола Зеров – відома більш-менш широкому читачеві тільки з незначної частини свого оригінального поетичного доробку...
Форма поезій М. Зерова справді різьбленочітка, гранично відшліфована, суворо продумана. З цього погляду для М. Зерова поезія була передусім працею. Про поетів свого типу він говорив, що вони «закохані у тишину робітні», закликав їх «працювати без крику і зупинок».
Не можна заперечувати потужного струменя книжності в поезії Зерова. І в його абстрактній, далекій від життя, наскрізь книжній поезії дзвенять болі живої душі, її сльози, як реакція на жахну сучасність. Як не тікає Зеров від сучасності у світи далекого в просторі або часі, в уявні світи книжок і мрій,– сучасність звучить в його поезії – і, власне,' це робить з його майстерних віршів живе слово поезії».
