Данило Нечай – визначний військовий і політичний діяч, один з організаторів національно-визвольних змагань українського народу, – походив із родини руського православного шляхтича. Перебіг його дитинства та юності лишаються невідомими. За одними даними, цей рід мешкав у Мстиславському воєводстві, за іншими – на Поділлі, і тільки перед самою Хмельниччиною Нечаї перебралися на Київщину. Як би там не було, ще на початку 40-х років 17 століття ця родина підтримувала сталі відносини з місцевими козаками. На той час сам Данило Нечай займав посаду брацлавського полковника.
За історичними документами, у 1648 році козацький ватажок поділяв наміри Богдана Хмельницького, мав із ним постійний зв’язок. Саме Данило став одним з організаторів козацького повстання в Україні. Звісно ж, і в боях із польськими арміями полковник узяв найактивнішу участь: напередодні Пилявецької битви Нечай узяв під своє командування гарнізон міста Старокостянтинів. Під час походу в Галичину він зі своїми козаками захопив замок у Бродах, а потім взяв в облогу Замостя.
Наступного року полковник отримав особливе завдання від гетьмана: йому доручалося очолити авангард української армії. Першим кроком Нечая на цьому шляху стала поїздка до Брацлава, де розташувався його полк. Із собою козацький ватажок привіз «хоругов багату, шовкову, щирим золотом київськими черницями гаптовану». Разом із Нечаєм до Брацлава поїхали також його молодші брати Іван (пізніше він став білоруським полковником) та Юрій. Богдан Хмельницький ставив перед своїм «призначенцем» досить складне завдання: здобути Меджибіж і вийти в тил польських військ, але «батько Хмель» знав, кого відрядити з такою місією.
Восени 1649 року полковник очолив селян і міщан Поділля, які «не бажали повертатися в попереднє рабство». Трохи пізніше він став одним з воєначальників, дії яких, власне, і визначили результати Збаразької облоги та Зборівської битви. Після цього Данило відправився на південно-західні кордони Війська Запорозького; аж до початку 1651 року він зі своїми козаками обороняв лінію Красне– Мурафа–Шаргород–Чернівці. Крім того, у вересні 1650 року Нечай очолював козацькі полки, які за наказом гетьмана здійснили блискавичний похід у Молдавію. Тоді повстанці вщент розбили військо молдавського господаря Василя Лупула і захопили столицю країни. Через це господар був змушений піти на укладання союзного договору з Військом Запорозьким. Наступного року Нечай знову отримав особисте завдання Хмельницького: треба було повернути до Криму татарські загони і водночас захистити місцеве населення від їхніх нападів.
Далеко не всі дії Данила Нечая влаштовували гетьмана, але «батько Хмель» розумів, що такими союзниками не доводиться нехтувати. Коли українсько-польські відносини почали загострюватися, у прикордонних районах провокації з боку поляків почали виникати майже не щодня; до Хмельницького постійно надходили повідомлення про приготування коронної армії до походу в Україну. Тому з кінця 1650 року за особистим наказом гетьмана Нечай займався посиленням захисту українських кордонів. Також він відав мобілізацією козацьких загонів.
Двадцятого лютого 1651 року Данило Нечай перебував у містечку Красне. Саме в той день загони, якими командували польські гетьмани Калиновський і Лянцкоронський, непоміченими перетнули кордон і зненацька вдарили по містечку. Полковник не відступив, а почав налагоджувати оборону. Він загинув у нерівному бою, і козаки винесли тіло свого ватажка з палаючого містечка.
Поховали Данила Нечая неподалік від селища Черемошного (Вінницька область). Коли скорботна звістка про загибель брацлавського полковника дійшла до Богдана Хмельницького, той розпорядився, щоб панахиду по душі Нечая відправляли у всіх православних церквах України. А про героїчну оборону Красного і про Данила Нечая народ склав одну з найчудовіших пісень «Ой з-за гори високої, з-під чорного гаю...»
Представники старовинного старшинсько-козацького роду Гамалій у 17–18 століттях завжди з’являлися там, де творилася історія України, де вирували найважливіші події. Вони були сотниками, полковниками, наказними гетьманами, про діяльність та подвиги цих людей неодноразово згадує «Історія русів».
Рід цей бере початок від реєстрового козака черкаської сотні Михайла Гамалії, який у 1662 році став черкаським полковником. Це дуже непересічна постать, але сини полковника, Григорій та Андрій, стали найбільш відомими представниками знаменитої родини.
Це цікаво...
Якщо на початку бойових дій Данило Нечай цілковито підтримував «батька Хмеля» і його політику, то з часом його погляди на майбутнє України змінилися. Він очолив «непримиренних», яких вистачало серед козацького керівництва, і з того моменту між Даничом, якого гетьман вважав другою після себе людиною у війську, і Богданом Хмельницьким почали точитися серйозні суперечки. Так, Нечай не був у захваті від Зборівської угоди, бо мав переконання, що козацька армія повинна продовжити боротьбу, і шанси на перемогу над ворогом дуже великі. У квітні 1650 року, коли в Києві проходиш переговори з комісаром польського короля Адамом Киселем, полковник почав вимагати, щоб «жоден із шляхти, а поготів із панів римської віри, не важився за лінію їхати, тільки аби слуг своїх, і то русинів, до своїх маєтків посилати». Коли ж в Україну стала повертатися польська шляхта, полковник активно су противився цьому, заважаючи полякам панувати у власних маєтках. Нечай організував переговори з кримським ханом, сподіваючись отримати допомогу в боротьбі проти шляхти; крім того, всупереч Зборівській угоді, він зі своїми козаками захопив Шаргород і Браїлів. Полковник також організував економічну блокаду переможців» західних районів Поділля. Селян і міщан із тих земель він почав масово переселяти на козацьку територію. І не дивно, що польський уряд уважав Данила Нечая одним із найнебезпечніших ворогів, «найгіршим бунтарем»; король постійно вимагав від Хмельницького показово покарати впертого полковника і засудити його до страти.
