Іван Карпенко-Карий – майбутній класик вітчизняної драматургії – народився 17 вересня 4845 р. в селі Арсенівці поблизу Єлисаветграда (нині с. Веселівка Кіровоградської обл.) у родині управителя поміщицького маєтку Карпа Адамовича Тобілевича.
Освіту Іван Тобілевич здобув у Бобринецькому повітовому училищі. Через матеріальну скруту родини на цьому офіційні «університети» для нього закінчилися. Наприкінці 1864 р. його прийнято на державну службу до повітового суду канцелярським служителем. 1865 р. Карпенко-Карий переїздить до Єлисаветграда, де обіймає посаду столоначальника повітового поліцейського управління.
1870 р. Іван одружився з дворянкою Надією Тарковською (із роду відомих російських митців). З 1869 по 1883 р. він пише свої перші твори: оповідання «Новобранець», п'єси «Чабан» («Бурлака»), «Хто винен?» («Безталанна»), «Підпанки». З 1844 р. Карпенку-Карому заборонено перебувати на території України й у великих містах Росії. Драматург оселяється в м. Новочеркаську, живе під наглядом поліції як політичний засланець. 1885 р. написані п'єси «Розумний і дурень» та «Наймичка», а 1886 р. – комедія «Мартин Боруля». 1887 р. він одержує дозвіл залишити Новочеркаськ і переїздить на хутір Надія, що поблизу Єлисаветграда. З 1889 по 1904 р. з-під пера драматурга виходять такі твори: «Сто тисяч», «Паливода XVIII століття», «Сава Чалий», «Хазяїн», «Гандзя», «Суєта», «Житейське море».
Іван Карпенко-Карий – один із засновників Театру корифеїв – першої української професійної театральної трупи.
15 вересня 1907 р. письменник помер під час лікування в Берліні, поховано його поблизу хутора Надія.
