Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 року в селі Піски Козелецького повіту на Чернігівщині в сім’ї церковнослужителя. Освіту здобув у початковій духовній школі та в духовній семінарії в Чернігові.
Під час навчання в Чернігові виявилось неабияке музичне обдарування майбутнього поета – тоді він брав участь спочатку в семінарському, а згодом у міському хорі. Музикальність – важлива риса особистості Тичини – набула яскравого вияву в його поетичній творчості.
За часів свого чернігівського побуту Тичина зазнав відчутного впливу української інтелігенції, зокрема таких відомих письменників, як М. Коцюбинський та В. Самійленко. Саме тоді Тичина дебютував як поет – перші його твори датуються 1906 роком. Публікації молодого, поета з 1912 року почали з’являтись на сторінках журналів «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата».
У 1913 році Тичина переїхав до Києва, де вступив до Комерційного інституту. Навчання поєднував із працею в театрі М. Садовського, в якому виконував обов’язки помічника хормейстра. Літературні зацікавлення зумовили співробітництво Тичини з газетою «Рада» (пізніше – «Нова рада»). На той час припадають його знайомство та співпраця в редколегії газети з відомими українськими літературними критиками А. Ніковським та С. Єфремовим.
На творчості Тичини суттєво позначились події 1917 року, пов’язані з боротьбою українського народу за незалежність. Поет переймається загальним піднесенням, емоційно переживає прагнення пригнобленого народу здобути національну свободу.
Дебютна поетична збірка Тичини «Сонячні кларнети» (1918) стала найбільш яскравою подією в українській літературі того часу. Вона поставила автора в ряд найкращих поетів європейського рівня.
Далі був складний шлях через тривоги й сумніви, навіяні кривавими подіями громадянської війни. Суперечливі настрої тих часів віддзеркалились у збірках поета «Замість сонетів і октав» (1920), «Плуг» (1920), «Вітер з України» (1924).
У 1923 році Тичина переїхав до Харкова, тодішньої столиці Радянської України. Переїзд збігся в часі з початком творчої кризи поета.
Харківське літературне життя, з одного боку, відзначалось бурхливою активністю, динамікою, а з другого,– відчутним ідеологічним контролем з боку владних інституцій, що постійно посилювався. Хотів того чи ні, але Тичина поступово втягувався в загальну систему цієї контрольованої літератури, У різний час він входив до таких організацій, як «Гарт» і ВАПЛіте, очевидно, тоді зазнав впливу українських письменників комуністичного штибу. Коли ж розпочалися репресії проти української інтелігенції, страх просто паралізував поета. У 1934 році вийшла етапна для нього поетична збірка «Партія веде». Вона показала, що Тичина повністю прийняв панівну ідеологію, розчинившись як творча особистість у потоці пропагандистських штампів.
Відтоді поета офіційно проголосили класиком української радянської літератури. Він видав ще чимало книжок, які, щоправда, не відзначаються особливою художньою вартістю.
Помер Павло Тичина 16 вересня 1967 року в Києві.
Творчий шлях Тичини – одного з найбільш талановитих українських поетів XX століття – припав на дуже складний період української історії. Комуністичний режим, який уже на початку 30-х років унеможливив вільний розвиток літератури, наклав свій темний відбиток на творчість митця. Тому численні поезії, написані Тичиною в роки комуністичного диктату, хоч і становлять певний інтерес для дослідників, на ділі не цікаві сучасному читачеві. Натомість справжньою класикою української лірики стала рання творчість Тичини – це поезії, що увійшли до книжок «Сонячні кларнети», «Плуг», «Замість сонетів і октав», «В космічному оркестрі», «Вітер з України», а також твори поза збірками, написані в 1907-1929 роках.
«Тичина, власне, як і свого часу Олесь, вийшов на літературну арену ще перед революцією, але була то несмілива ще хода; цікава для загальної характеристики поета, для історії його розвитку й зросту, вона мало виявляла його справжнє обличчя. Справді творчий розмах його починається лиш з 1918 року збіркою «Сонячні кларнети», де вилився весь Тичина з надзвичайно своєрідною індивідуальністю поетичною, з дужим талантом, з усіма своїми позитивними й негативними сторонами. Замислений мрійник з м’якою, чулою душею, заслуханою в згуки наокружної природи, в одгомін космічних з’явищ, у світову гармонію, радісний пантеїст, якому все навкруги шепоче йому одному зрозумілі мелодії й який сам мріє вголос чудовим, то сильним, то музики повним віршем – такий перед нами став тоді Тичина.
«Арфами, арфами, золотими голосними» озивається в тій радісно настроєній душі й околишня природа, і навіть ті інтимні переживання, що про них сам поет не може сказати, чи то смуток, а чи, може, безмежнеє щастя – бо в них бринять і того, і другого елементи. «Ясний цвіт-первоцвіт» носить він у своєму серці, слухає «мелодій хмар, озер та вітру», бринить сам, як туго натягнута струна, своє світовідчування накидаючи усій людськості... І вся природа в творах Тичини живе,– не тими живе заяложеними образами, які вже одгонять утертим шаблоном і тому втратили свою свіжу образність, блискучість новини, а образами глибоко оригінальними, аж несподіваними часом... що їх надзвичайна простота дорівнює тільки їхній образності потужній. Як і Уітмен, уміє Тичина всилувати природу, щоб заговорила на нові голоси... Так само просто, правдиво і разом м’яко-інтимно торкається Тичина струн людської душі. В душі він читає, мов у розгорнутій книзі. Він уміє доглянути в Ній той глибоко прихований зміст, що тікає від звичайного ока. З тією ж благородною простотою вміє Тичина кинути глибоко символістичний образ, надаючи найзвичайнісінькій події щось значуще, якийсь широкий внутрішній зміст. І майстерність цього малюнку – саме в його надзвичайній простоті та лаконічності. Іноді виноситься поет на вершки сповіді трагічного, страшного, як сам жах, непереможного, як фатум, як загадка життя глибокого й нерозгаданого в своїх вічних суперечностях, яких гримаси доводиться зворушеною душею спостерігати людині.
Те, що вже дав Тичина нашому письменству, справді на великий складається скарб. Сталося так, що цей молодий мрійник з оберненим у глиб поглядом у першій же своїй книзі виступає таким дозрілим, таким глибоко оригінальним і разом глибоко прив’язаним до кращих нашого письменства традицій, що не могло бути й сумніву, що ось перед нами нова в його історії сторінка записується, свіжа, захоплива і глибока».
