Петро Велегура, козак Щербинівського куреня, став останнім полковником Кальміуського об’єднання Нової Січі. Уперше в офіційних документах Коша він згадується у 1754 році. Велегура завжди відзначався владним і рішучим характером. В 1772 році він був призначений полковником Кальміуської паланки. Обійнявши цю посаду, він багато уваги приділив забезпеченню надійного захисту своєї території від зазіхань донських козаків та російських регулярних військ. Протягом наступних двох років Велегура не тільки сповіщав Кіш про знищення представниками російської влади запорозьких ватаг, а й відзначився рішучими діями щодо їхнього захисту. Саме Велегура витіснив із лівого берега Кальміуса російських рибалок, лісорубів та донських козаків, відновив старий запорозький кордон по річці Міус, повернув у власність запорожців деякі коси Азовського моря та степи у верхів’я річок Кальміус, Єланчик і Кринка.
На початку 1775 року чутки про дії Велегури дійшли до імператриці Катерини II та її фаворита – князя Григорія Потьомкіна. Останній почав загрожувати полковнику арештом, і у червні 1775 року, під час розгрому Запорозької Січі, виконав таки свою загрозу. Останнього кальміуського полковника відправили до Москви, поводячись із ним, як із карним злочинцем – Велегуру закували в ручні й ножні кайдани. Подальшу участь козацького ватажка повинен був вирішити князь Потьомкін...
Що сталося з козацьким полковником, яким був вирок, коли, де і за яких обставин він скінчив своє життя, залишилося невідомим.
