Дике Поле – так називали у Середні віки причорноморські і приазовські українські степи від Криму до Дніпровських Порогів, від Каспійських Воріт до передгір’я Карпат.
Плодючі землі Дикого Поля намагалися освоїти ще з часів Київської держави. Але заважали набіги степових кочівників, які хвилями проходили по цій землі. Кіммерійці і скіфи, сармати і гуни, авари, хазари і печеніги, половці, монголо-татари кочували і намагалися тримати під контролем Дике Поле.
Від XIII до XVIII ст. Кримське ханство існувало поряд із Польсько-Литовською і Московською державами. Наприкінці XV ст. Кримська орда стала васалом Туреччини, сильної держави того часу.
У XIV–XV ст. Дике Поле увійшло до складу Великого князівства Литовського. Але фактично тут панувало безвладдя. Це вабило різних утікачів, розбійників, авантюристів і впевнених у собі господарів-хуторян, мисливців, купців. Тікали сюди і українські селяни, яких після підписання Люблінської унії перетворювали на кріпосних. Ризикуючи, вони освоювали ці землі, займалися землеробством і рибальством, полюванням; возили сіль і транзитні товари, охороняли каравани або нападали на них.
Кримські хани, скориставшись суперечностями у Московському царстві, укладали союзи то з одними, то з іншими, ще й мали привід для грабіжницьких набігів.
Турецькі й татарські навали у XV-XVII ст., коли тисячі людей були поневолені, становили величезну проблему для населення України, Польщі, Московського царства. За різними даними, від XV до XVIII ст. у рабство потрапили від 3 до 5 млн українців і росіян. Від 1450 до 1556 р. татари приходили в Україну не менше 86 разів. Їх набіги гальмували економіку і культуру країни.
У 1500 р. загони синів Менґлі Ґірея, кримського хана, пройшли війною через Волинь, Галичину, Брацлавщину, Люблінщину, Сандомирщину, спаливши величезну кількість сіл і містечок, захопивши 50 тис. полонених-рабів.
У XV ст. із біглих від польської залежності та переселенців у цих місцях виникло козацтво.
Із появою у Дикому Полі козаків по лівому березі Дніпра та його притоках почали виникати містечка і укріплені поселення. Зазвичай вони розташовувалися на берегах річок або на островах. Козаки огороджували містечка земляними валами, укріплювали їх з усіх боків тинами. Поверх тину укладалися кущі терну. Спочатку козаки мешкали у тимчасових куренях і землянках, але пізніше почали будувати наземні житла – курені. Перша згадка про постійні козачі поселення у Дикому Полі належить до жовтня 1549 р.
