Одні з найбільших представників водоплавних птахів. Родина містить 8 видів. Характерною їх відмінністю є насамперед величезний дзьоб-сачок, утворений ніби з мішка та накривки до нього. Накривка дуже довга, зовсім пласка, стиснута і закруглена на кінці. Спинка дзьоба проходить кілем по всій його довжині і переходить у міцний гачок, схожий на кіготь. Нижню частину дзьоба утворюють дуже слабкі й тонкі відростки нижньої щелепи, між якими міститься просторий, надзвичайно розтяжний мішок. Пеліканові водяться в жарких широтах та прилеглих частинах обох помірних поясів; вони трапляються в усіх частинах світу і мають досить великий ареал поширення.
Пеліканам байдуже, прісна чи солона вода навколо, вони лише віддають перевагу мілководдю над глибиною. Завдяки повітряним мішкам, що залягають під їхньою шкірою, ці птахи не спроможні занурити своє тіло у воду, тому й залишаються на її поверхні. З цієї причини пелікани обирають собі тільки такі місця, де незначна глибина дозволяє їм обшукувати дно, допомагаючи собі своєю довгою шиєю та сачкоподібним дзьобом. На озерах і мілководді птахи сідають величезним півколом і пливуть у напрямку до берега; на вузьких річках та каналах розбиваються на дві групи, заступають собою якийсь простір, пливуть один одному назустріч і геть-чисто виловлюють усе з району, який обрали для полювання. Під час лову пеліканам стає у пригоді їхній сачкоподібний дзьоб, оскільки за його допомогою вони мають можливість легко хапати й утримувати здобич. Звичайна їжа пеліканів – риба, іноді вони живляться й іншими хребетними.
Магометанський звичай забороняє споживати м'ясо пеліканів. Це пов'язано з цікавим повір'ям, що існує в арабів. Коли в Мецці будували Каабу, воду доводилося доправляти здалеку, і незабаром носіїв забракло. Та Аллах не хотів, щоб це завадило священному будівництву, і послав тисячі пеліканів, які приносили робітникам воду у своїх горлових мішках.
Найбільш поширений з усіх пеліканів – рожевий пелікан. Це великий птах – довжина тіла самців – до 175 см, розмах крил – до 360 см. На голові має чубок, утворений з довгого пір’я. Оперення у дорослих особин біле з рожевим відтінком, за винятком бурих махових пер. Птах поширений, починаючи з Південної Угорщини, на більшій частині Африки та Південної Азії; у Південній Європі з'являється на початку травня і після виведення пташенят відлітає у жовтні.
На узбережжі Середземного моря, біля Єгипту, та за течією Нілу в пору водопілля пеліканів іноді збираються така сила-силенна, що неможливо окинути оком одну зграю. Зграї з 10–12 особин трапляються вкрай рідко, натомість з кількох сотень і тисяч – звичайне явище. На землі пелікани пересуваються повільно, тримаючи тіло досить рівно і погойдуючись. На верхівках дерев тримаються вправно, гріються на сонці і чистять своє пір’я. Плавають пелікани легко, швидко і подовгу; літають напрочуд гарно.
Сірий пелікан – найдрібніший пелікан. Завдовжки приблизно до 1,5 м, має сіруваті груди і хвіст. Мешкає в Південній і Південно-Східній Азії, гніздиться від Індії до Індонезії.
Бурий пелікан – великий птах завдовжки до 1,4 м, розмах крил сягає 2,3 м, вага – до 5 кг. На відміну від більшості пеліканів, він зазвичай пірнає за рибою з повітря.
Гніздові колонії рожевих пеліканів розміщуються на мілководних внутрішніх водоймах з порослими водяною рослинністю берегами. Якщо гнізда розташовані густо, утворюється своєрідний пліт, іноді вкритий водою сантиметрів на 15. Такі плоти використовують для гніздування і в наступні роки. «На подібних місцях гніздування,– зазначає граф фон дер Мюле,– гнізда, зазвичай вологі, звиті з очерету, влаштовують у малодоступних місцях. Усе довкола вкривається рідким білим послідом пеліканів; випари, що йдуть від нього, а також від купи пойнятої гниттям, нез’їденої риби, поширюють цієї жаркої пори року огидний запах, що отруює повітря. У кладці 3–4 невеликих яйця, які птахи насиджують по черзі протягом 38 днів».
