Вертеп – український ляльковий переносний театр. Його вистави з’явилися в Україні в першій половині XVII ст., у XVIII ст. поширилися на Запорозькій Січі.
Вертеп був найбільш розповсюджений у другій половині XVIII ст. Вертепники – це здебільшого мандровані дяки.
Але у XVIII ст. число вертепників поповнювалося передусім вихованцями Києво-Могилянської Академії. Натхнені ідеями Григорія Сковороди і своїх учителів, вони йшли в міста й села популяризувати серед народу українські вертепні вистави.
Вертепне дійство розігрувалося в спеціальній невеликій скриньці, в якій влаштовувалася двоярусна сцена. Вертепник пересував на дротиках дерев’яні ляльки і, змінюючи відповідно голос, говорив за кожну дійову особу. Варіантів вертепних вистав існувало дуже багато. Найвизначнішими можна вважати Сокиринський, Батуринський варіанти та Межигірський – на Запорожжі. Вистави вертепу показували в Січі й у паланках: у куренях, у січовому передмісті Гасан-Баші, на базарах і по хатах запорозьких козаків і посполитих селян.
Вертепна вистава виразно поділялася на дві частини: релігійну і світську (трагічну і комічну). Зразком для цього служила шкільна драма, яка ставилася і в Києво-Могилянській Академії (до середини XVIII ст.). Шкільна драма складалася з «серйозної частини» (різдвяний сюжет) та інтермедії (побутова комічна частина). У вертепі починалися вистави на верхній сцені дійством на Різдво Христове, а потім на нижньому ярусі розігрувалися комічні п’єси із сучасного глядачам життя, що мали національне забарвлення. Персонажі розмовляли українською мовою. Типажами були Дяк, Баба, Москаль, Циган, Шинкар, Єврей та ін. Найпопулярнішим і головним героєм серед них був Запорожець – лялька більша від інших, рухливіша. Запорожець завжди перемагав. Його роль була просякнута жартами з елементами сатири.
*Інтермедії – короткі вистави, часто гумористичного змісту, які ставили в перервах між "серйозними" сценами.
*Типаж – той хто наділений рисами, спільними для певної групи людей.
