Упродовж кількох тисячоліть провідне місце у виробничо-побутовій сфері населення України посідав полозний транспорт. Це засвідчує хоча б дуже давній за походженням звичай перевозити на санях покійників на кладовище в усі пори року, зокрема і влітку, який широко побутував тут у минулому, а в деяких карпатських селах – навіть у 30-х роках XX ст.
Примітивні моделі полозного транспорту становили різні пристосування (волокуші) для перевезення із важкодоступних місць вантажів і знарядь праці в літню пору Найчастіше їх використовували поліщуки та жителі Східних Карпат. Зокрема, за допомогою гілок із дерева вони перетягали сіно на косовиці і каміння на городі, ножице- та Л-подібної "підволоки", змонтованої із двох дрючків завдовжки до 1,5 м кожний, – плуг, рало і борону Взимку бойки, гуцули і лемки доставляли сіно із полонин і дрова із лісу за допомогою так званих ґринджол і бендюгів. Це були спеціальні волокуші, довжина полозів яких інколи сягала 6 м. Пересувалися гринджоли і бендюги в поєднанні з короткими саньми, що підтримували їх передок і слугували ведучим ходом.
Санний транспорт українців за функціональним призначенням поділявся на господарські робочі сани, виїзні та вантажні (для перевезення лісу). Серед них головне місце посідали звичайні господарські сани, які мав практично кожен селянин. Вони найдавніші за походженням, оскільки інші названі види саней виникли пізно. Так, перше конкретне зображення прототипу чи примітивної моделі виїзних саней було лише на одній з мініатюр XV ст., що є копією малюнку XIII ст. Радзивилівського літопису, зокрема, при відтворенні тогочасним художником сцени вбивства князя Ярополка Ізяславича (1087 р.). З народними назвами виїзних саней в українців уперше стикаємося у писемних пам'ятках аж другої половини ХVI-початку XVII ст. Тоді означували їх двояко: терміном "залубиці" й описовими словосполученнями "санки мальовані" і "сани писані".
Ще пізніше (наприкінці XIX початку XX ст.) в Україні набули поширення спеціальні вантажні сани ("полусанки", "повсанки", "корчуги").
За генетичним походженням санний транспорт українців був двох типів: східноєвропейський (більша частина теренів України) і західно-європейський (частково західний ареал української етнічної території, деякі південні та центральні райони України, зокрема компактного проживання іноетнічних меншин), диференціація яких найчіткіше спостерігалася серед господарського. Зокрема, для зимового транспорту східноєвропейського типу були характерні два гнутих або натуральних полози (в українців Східних Карпат лише природні), чотири (спорадично три або п'ять і більше) пари вертикальних стояків ("копил"), в'язова система з'єднання полозів, паралельні полозам поздовжні грядки-бруски ("наморожні"), вилкоподібний дишель ("війя", "оглоблі") як тягловий прилад для волів або паралельні голоблі як тягловий пристрій для одного коня (вола), задні кінці яких кріпилися до передніх копил. Хід господарських саней західноєвропейського типу складався із двох натуральних полозів, двох пар копил ("страмів", "копил") і двох дерев'яних горизонтальних брусків ("насадів", "оплінів"), які набивали на стояки зверху Ці сани мали також іншої конструкції "війє" ("руд") для волів як тяглової сили. У транспортних засобах з парокінним запрягом дишлем слугувала лише пряма жердина, задній кінець якої кріпили до переднього з'єднувального полози бруска ("насада") нерухомо.
Форма кузова саней господарського призначення залежала, з одного боку, від конструкції їх ходу і місцевої традиції, а з іншого – від характеру транспортованого вантажу Так, на робочих санях східно-європейського типу для перевезення сіна і споріднених вантажів використовували лише жердини і довгі палиці, з яких монтували на горизонтальних брусках ходу тимчасову платформу ("підплетени", "рашт"). У Прикарпатті, на Волині, Поділлі, Поліссі та в інших регіонах України застосовували також виплетені з лози чи верби "коші" та "полукішки", які примощували безпосередньо на ходовій частині саней. Натомість кузовом господарських саней західноєвропейського виду найчастіше слугували драбини або дошки. Його невід'ємним елементом були ще вертикальні стояки ("ручиці", "рожни", "паплески"), що вставлялися у продовбані в поперечних брусках ("насадах") отвори.
Хід виїзних саней мав аналогічну для кожного з описаних генетичних типів зимового транспорту господарського призначення конструкцію, за винятком певних другорядних елементів. Зокрема, у регіонах побутування санного транспорту східноєвропейського типу його основу становили переважно три пари вертикальних стояків і три поперечини-бруски ("в'язи", "насади"), відповідну кількість яких зумовлювала довжина полозів (у середньому 2 м). Крім того, полози виїзних саней мали високі головки, загнуті плавним півкругом вперед, а їх самих часто підковували металевими шинами. Остов кузова зимового виїзного транспорту майстри-селяни обшивали липовими або вербовими дощечками і драницями, а спинку і борти розмальовували рослинними фарбами, декорували дерев'яною аплікацією (з початку XX ст. – також кованими залізними елементами). У Середньовіччі остов кузова виїзних саней обшивали зсередини липовим лубом, що знайшло відображення навіть у їх загальних народних назвах – "залубиці", "липчаки", "луб'янки" та ін.
