Тваринництво належить до важливих господарських занять, які існували в Україні з давніх-давен.
У лісостеповому Поділлі, Середньому Подніпров’ї, у лісових Поліссі, Волині чи Карпатах розводили тварин однакових видів. Із-поміж великої рогатої худоби це були бики і корови, а з дрібної – свині, кози, вівці.
Безумовно, що віддавна склалося особливо шанобливе ставлення до вола як основної тяглової сили. З волом – і в поле тягти плуг, і в ліс по дрова; на волах відпроваджували покійника в останню путь. Воли на подвір’ї – на добро і достаток.
В українській сім’ї завжди дбайливо піклувались про корову – свою годувальницю. Різними магічними засобами намагалися вберегти її від «лихого ока» та ворожок, які могли «забрати» від неї молоко. Тому виробилося чимало традиційних способів, які начебто відвертали від корови злі сили.
Кінь у господарстві служив як транспортна тяглова сила (його запрягали у віз чи сани), а здебільшого його використовували під сідло для верхової їзди. Можна вважати, що коней у давніх господарствах було небагато. У добу Київської Русі кількість їх збільшилась, відтоді роль вола і коня у господарстві русичів зрівнялась, про що, зокрема, свідчить однакова плата за крадіжку цих тварин. Щоправда, побутувало багато легенд, переказів із негативним сюжетом, що походять переважно з християнського періоду. Усі вони стосуються того факту, що кінь з’їв сіно з-під новонародженого Ісуса Христа, за що був приречений Господом на вічне голодування.
Узагалі до свійської худоби з найдавніших часів ставилися з великою пошаною.
