У 1240 році було зруйновано Київ і головною ареною подій української історії стає Галичина та Волинь. Проте на кінець 16 ст. центр подій переміщується на схід у Придніпров’я, яке протягом довгого часу залишалося малозаселеним. Розгоряється давня боротьба між осілим людом і кочовиками, посилювана протистоянням християнства та ісламу. Гніт, що поширився у заселених західних районах, породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпацтвом. Унаслідок цього з’являється новий стан – козацтво, що селилося на порубіжних землях. Козацтво завжди було солідарне із селянами, бо теж обстоювало волю і вільну працю для кожної людини, права володіти землею. Коли було доведено польське право, пани один перед одним почали займати землю, повертаючи народ у кріпацтво. Люди ж шукали вихід у козаччині.
Тюркське за походженням слово «козак» означало вільних, незалежних від пана людей, які не мали чітко визначеного місця у суспільстві. А польські письменники прирівнювали слово «козак» до слова «коза». З останнього, на їхню думку, і вийшла назва козаків, бо вони на своїх конях були такі спритні, як ті кози.
Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі.
Були серед них також міщани, позбавлені сану, священики, збідніла знать.
Хоч до козацьких лав уливалися поляки, білоруси, росіяни і навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров’я складали українці. Російський різновид козацтва розвинувся далі на схід на річці Дон.
Українські козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи кожного разу переконливі перемоги над татарами, українське суспільство стало дивитися на козаків не лише як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Козаки брали активну участь у розв’язанні ключових питань українського життя. У пошуках волі українські козаки просувалися все нижче Дніпром і його південними притоками за прикордонні застави Канева та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони огороджували уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби та коней. Сільське господарство зовсім не мало такого характеру, що нині. Хліборобство стояло на другому ступені, бо зерно не вважалося за річ торговельну. Хліб сіяли для власної потреби.
Козаки не були забезпечені від нападів татар. Під час тривалих сезонних вправ у них з’являється перша організованість. Вони бачили, що набагато краще працювати, коли бути організованими. Вирушаючи в походи, козаки вибирали своїми ватажками або отаманами найбільш винахідливих, сміливих, досвідчених, а щоб краще було оборонятися від татар, групувалися в об’єднані загони. Вони називалися ватаги. Згодом у степу засновувалися укріплені табори і для багатьох козакування перетворилося на постійне заняття. У 1578 році почало зароджуватися реєстрове козацтво, король встановив плату шести сотням козаків і дозволив їм розташовувати в місті Трохтемирові свій арсенал і шпиталь. За це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхтичів. Завдання цих негайно внесених до реєстру козаків полягало в охороні кордонів.
Реєстрове козацтво і шляхта жили без усякого діла і складали тільки почесну варту свого магната. В основному це були вихідці з місцевих жителів. Вони мали значну власність. Один реєстровий козак мав маєток, ставок для риби, ліс і пасовисько, вулики, золото. Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше, ніж прості селяни. Реєстрові козаки мали великий вплив на рішення ради в Січі. Тому стосунки між 3 тисячами реєстрових і близько 40–50 тисячами нереєстрових козаків часто досягали крайнього напруження. Проте ці відмінності не перешкоджали синам заможніших козаків іти на Січ у пошуках долі або вступати до реєстрових козаків, що спромоглися нажити собі багатства.
Рятуючись від репресій польського уряду та феодального гніту, чимало українських козаків, які не попали до реєстру, та утікачів із села рушали в пониззя Дніпра, створюючи укріплення. Вони називалися засіки. А сукупність цих засік дістала назву «Січ».
Першими магнатами, які організовували козаків, були православні українці. До найславетніших із них належав Дмитро Вишневецький (Байда). Канівський староста Вишневецький зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на віддаленому, стратегічно розташованому за дніпровськими порогами острові Мала Хортиця форт, що мав стати заслоном від татар.
Дмитро Вишневецький заснував Запорозьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва.
Саме слово «Січ» означало столицю всього запорозького козацтва, центр діяльності і управління всіма військовими справами. За зовнішнім виглядом і за внутрішніми якостями козаки були характерними типами свого народу й свого часу. З довгими вусами і розкішним «оселедцем», вічно з люлькою в зубах. Світлий бік характеру становили їхні добродушність, щедрість, схильність до щирої дружби. Щодо сторонніх людей, козаки були гостинними і привітними. Вони вміли майстерно розповідати та жартувати. Але любили вихвалятися своїми воєнними подвигами, похизуватися своїм одягом та зброєю. Проявлялась також легковажність та непостійність.