Особливості політики київського князя Святослава Хороброго (964–972)

Святослав Хоробрий (близько 931–972) – великий князь київський (964–972 рр.), єдиний син Ігоря та Ольги. Уславився перш за все як відважний воїн і талановитий полководець. Повернув до складу Київської держави племінне княжіння в’ятичів (964 р.), розгромив Хозарський каганат (965–968 рр.), вів війни на Північному Кавказі й переміг племена ясів та касогів. Вів активну політику щодо Візантії. Здійснив два Балканські походи в 968 та 969–971 рр. Повертаючись із другого походу, потрапив у засідку, організовану печенігами поблизу Дніпрових походів, і загинув у бою.

Внутрішня політика

Сприяв зміцненню центральної влади і її зосередженню в руках великого князя.

Здійснив адміністративну реформу, посадивши своїх синів намісниками в Києві (Ярополка), стольному граді деревлян Овручі (Олега) та Новгороді (Володимира).

Збирався перенести столицю своєї держави до міста Переяславця на Дунаї.

Був прихильником язичництва. За його правління було зруйновано християнські храми, християн піддавали переслідуванням.

Зовнішня політика

Протягом 964–968 рр. князь Святослав повернув до складу Київської Русі племінне князівство в’ятичів; розгромив Волзьку Булгарію; завдав поразки Хозарському каганату й оволодів його столицею містом Ітіль; поширив свій вплив на Північний Кавказ, підкоривши племена ясів і касогів.

У 968 р. здійснив перший Балканський похід до Болгарії. Допоміг візантійцям придушити повстання болгар. Спробував залишитися в Болгарії, але візантійці, намагаючись перешкодити цьому, нацькували на Київ печенігів. Повернувся додому і звільнив Подніпров’я від печенігів.

У 969–971 рр. здійснив другий Балканський похід до Болгарії, який завершився поразкою Святослава. У березні 972 р, загинув на дніпровських порогах, потрапивши в засідку печенігів.

Результати і значення діяльності

Адміністративна реформа сприяла зміцненню держави, посиленню впливу влади Київського князя у племінних князівствах.

Численні війни Святослава виснажили Русь; були втрачені дипломатичні відносини з провідними християнськими державами, налагоджені Ольгою.

Зовнішня політика князя мала переважно завойовницьку спрямованість. Талант полководця не завжди доповнювався політичною далекоглядністю.

Підпорядкував своїй владі величезні території від Балкан до Середньої Волги та від Балтики до Каспію й Кавказу. Проте майже всі вони незабаром були втрачені.