Зозуля – символ суму та вдівства, туги за життям і минулим; провісниця весни, довгого віку і водночас смерті, нещастя. Вважалося, якщо закувала зозуля, то можна купатися. Першою летить у вирій і останньою прилітає звідти зозуля, бо в неї зберігаються ключі від вирію.
Голос зозулі був передвісником доброго або поганого врожаю. Коли закує зозуля до Юрія (23 квітня) на голе дерево, то буде голодне літо, а якщо на лист, то буде поліття (врожайне літо). Оскільки період кування зозулі закінчується, коли достигає ячмінь, казали, що вона вдавилася колосом ячменю.
Існує ряд народних переказів про походження зозулі. Зокрема, в одному з них говориться, що князівна, закохавшись у якогось молодика, довго приховувала це від батька, який чомусь ненавидів її коханого. Одного разу князівна сказала обранцеві: «Ах ти, моя зозулько!» Батько випадково почув ці слова і в страшному гніві на доньку промовив: «То ж будь зозулею!» Князівна тієї ж миті перекинулася на зозулю. За іншим переказом, зозуля й чайка походять від дівчат, які задумали налякати Спасителя. Спаситель, аби покарати їх, вирік, щоб одна з них кукала, а друга кигикала, поки світ стоятиме. У деяких місцевостях зозулю вважають переверненою на птаха вдовою, через що вона й гнізда собі не в’є, і не висиджує пташенят. Є вірування, начебто зозуля була колись жінкою, яка вбила свого чоловіка й була засуджена за те Богом не мати пари й поневірятися по лісах. У Галичині зозулю вважають дівчиною, проклятою матір’ю й перетвореною на птаха за те, що вона, бажаючи налякати матір, заховалася якось за комин і почала кувати.
Зозулю вважали пророчим птахом. Спочатку вона була тільки доброю віщункою як провісниця весни й літа – найкращих пір року. Вважалося, що, скільки разів зозуля прокує, стільки років проживе той, хто запитує. Коли зозуля кує, то з горлечка в неї випадає зернятками «намисто», яке вона нанизує на гілочку. Якщо в того, хто вперше почує кування, виявляться в кишені гроші, то вони не переводитимуться в нього весь рік. Ось чому дехто навесні зав’язує шага (гріш) у сорочку, щоб завжди бути при грошах.
В українській народній поезії зозуля частіше виступає злою віщункою. У піснях про смерть козака його мати, сестра й кохана, тужачи, прилітають до нього на могилу зозуленьками. Крик зозулі в саду віщує погану погоду, а трикратний над оселею – смерть господаря. Тривале кування провіщає поганий рік та хвороби людей і худоби.
