Закликання весни – один із найцікавіших звичаїв наших предків.
У легендах і казках український народ створив образ весни-дівчини з вінком квітів на буйних косах, що «десь у садочку шиє сорочку», а інколи й у вигляді молодиці, яка вже має або повинна мати дочку. Вона, ця вродлива дівчина чи молодиця, володіє величезними скарбами, від неї люди з давніх-давен щороку чекають щедрих дарів, а тому й виглядають її вранці, до схід-сонця: вибігають на горби, стають на воротях, вилазять на дах домівки – і запрошують, закликають її піснями.
Жінки цього дня, закінчивши ткати полотно, виходили з обрусами в поле, вклонялися на всі боки й, повернувшись обличчям до схід-сонця, казали: «Ось тобі, мати-весна, нова обновка!» Після цього розстеляли клапоть полотна, клали на нього пиріг і йшли геть, сподіваючись, що льон і коноплі вродять добре...
Закликання весни – життя, поєднане з вигнанням зими – смерті. Наші предки звеличували воскресіння природи й вірили, що з нею пробуджуються, виходять «на цей світ», розважаються і бенкетують разом із живими душі померлих родичів. До речі, птахи – провісники весни, що її приносили на своїх крилах із вирію – царства вічного літа, уявлялися втіленням душ померлих, посередниками між небом і землею, світом цим і потойбічним.
Закликали весну, як правило, діти, дівчата й жінки. Час закликання залежав від місцевості та погоди – раннього чи пізнього приходу весни. Якщо весна була пізня, обряд переносили на Благовіщення. Обов’язково розпочинали співати веснянки, насамперед «кривий танець», яким починалися всі хороводи. Щоб шляхетно зустріти весну, доньки просили неньок: «Пусти, мати, весну закликати!»
