Верба – Боже дерево, має здатність розвиватися без коріння. Вона виростає біля річок, ставків, тому є ніби позначкою води на землі. Криницю завжди намагалися копати під вербою: «Де срібліє вербиця, там здорова водиця».
Освячену вербу приносили в дім і вдаряли нею членів сім’ї, примовляючи: «Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля». Навесні, коли вперше виганяли худобу на пасовище, господиня легенько била корівку галузкою верби, щоб уберегти її від хвороби та інших напастей. Освячену гілку верби тримали на покуті за образами й широко застосовували як ліки чи як оберіг.
Вербою обкурювали хату проти пропасниці, її клали у воду, в якій купали хвору дитину, вербовий настій пили, щоб не боліла голова. Існувало також повір’я, що в хату, де є верба, не вдарить блискавка.
