В усі часи наш народ зустрічав весну з особливим настроєм, адже його хліборобська душа була надзвичайно чутливою до всього живого, що пробуджувалося з весною.
Міфічний образ богині Весни поставав в уяві наших предків в образі прекрасної молодої дівчини або молодиці, тому що саме жінка дає початок життю.
Зустріч весни поєднувалася з вигнанням зими-смерті. Ще збереглися подекуди обряди, під час яких спалюється солом’яне опудало, яке символізує собою зиму (під час Масниці).
Початок весни пов’язували наші предки зі святом Сорока Мучеників. Воно святкується 22 березня (за новим стилем). У цей день, говорили в народі, птахи прилітають із вирію і приносять весну. Господині, щоб відзначити цю подію, пекли тістечка у вигляді пташок і роздавали дітям, «щоб птиця водилася». З цим печивом діти вибігали на луки, в ліс і співали пісні.
Разом із дітьми виходили зустрічати весну й дорослі, жінки та дівчата. Прислухалися, чи не заспіває вівсянка – птаха, що першою сповіщала про прихід весни. «Кидай сани, бери віз, викинь шубу, з печі злізь», – примовляли вони, почувши спів пташки.
Дівчата просили у богині сонця злагоди та любові – Лади. Це одна з найдавніших міфологічних покровительок східних та південних слов’ян.
Ті, хто просив весну про дари, також не залишалися в боргу. Так, у давні часи в Україні діти носили в руках дерев’яну ластівку і ходили з нею від хати до хати, прославляючи Весну.
Поклоняючись Весні, поклонялися ще й міфічному богові сонця – Ярилу, якого уявляли гарним парубком у білій киреї на білому коні. Ярило був парою дівчині-Весні. Звичай водити хороводи Ярилу зберігся ще до нашого часу в Білорусі.
Весняні хороводи не збереглися до нашого часу у жодного із європейських народів, крім слов’ян, і особливо різноманітні їх види у нашого народу.
Свій перший весняний хоровод виводили в Наддніпрянській Україні називали веснянками, а в Галичині – гаївками, гагілками, ягілками. Гаївки в Західній Україні співають тільки на Великодні свята біля церкви, а веснянки виконуються протягом усієї весни.
