Традиційна народна медицина виникла у сиву давнину. Упродовж віків вона була основним видом лікування широкого загалу. Медичні знання передавалися усно від покоління до покоління.
Запалення дихальних шляхів та легень називали застудою, кольками, ядухою; шлунково-кишкові захворювання – бабаками; очні – трахомою, більмом. Отже, народні назви найчастіше відбивали зовнішні ознаки та прояви захворювань (жовтяниця, плаксивці тощо).
Нерідко причини хвороб пояснювалися впливом злих духів – демонів, які проникали в людину. Джерелом захворювань вважалися також грім, блискавка, Місяць тощо. Зокрема вірили, що паралітичні та психічні захворювання виникають унаслідок підвію вихром.
Лікували переважно засобами рослинного походження. Збирали лікарське зілля на свято Івана Купала, коли воно квітне найактивніше. На сході зілля заготовляли на Симона Зілота (10 травня) – цей святий вважався покровителем рослин, який дає їм цілющу силу.
Для загоювання ран використовували сік звіробою та деревію, листя подорожника, відвар ромашки тощо. Часник і цибуля вживалися як дезінфікувальний, профілактичний та лікувальний засіб при застудних та інфекційних захворюваннях; капустяне листя – як жарознижувальний; горицвіт – при хворобах серця, сушеня – при гіпертонії; липовий та бузиновий цвіт – як потогінний засіб; при застудних захворюваннях пили також відвар алтею; для лікування початкових форм раку вживали настій кореня лопуха. Відвари насіння льону та конопель використовувалися при шлунково-кишкових захворюваннях, олією лікували опіки, розжарене насіння застосовували як зігрівальний компрес. Українці були добре обізнані з лікувальними властивостями дерев, дикорослих та культурних кущів (калини, малини, шипшини, глоду, проскурини).
Крім трав широко застосовувалися ліки тваринного походження (гусячий, козячий, борсучий, собачий та свинячий жири, молочні вироби, жовч і шкіра тварин, продукти бджільництва). Тваринні жири вважалися добрими ранозагоювачами, ними розтирали при застудах, вживали всередину при запаленні легенів, астмі й туберкульозі. Також вдавалися до дієти: наприклад печінку та моркву вживали при курячій сліпоті, квашену капусту, цибулю, часник, хрін – при цинзі, кавуни та петрушку – при кам’яній хворобі нирок тощо.
Лікували також за допомогою піску, води, солі, глини, гасу, сірки, крейди.
Робили компреси, гарячі та парові ванни, інгаляції тощо.
Хоча переважало домашнє лікування, були й люди, до яких зверталися, коли домашні засоби не допомагали. Це були знахарі (відуни). Серед них були баби-повитухи, травники, кровопускателі (кровопускання широко використовувалося при ревматичних і головних болях, туберкульозі й особливо при шкірних захворюваннях, причину яких народ пов’язував із забрудненням крові), костоправи тощо.
Деякі народні хірурги-костоправи добре вміли виявляти переломи промацуванням, знали про можливість зміщування уламків, вміли вручну вправляти хребцеві диски, накладали шини та лікували вивихи.
Баби-повитухи, досвідчені жінки поважного віку, які допомагали під час пологів, не тільки розумілися на лікарських травах, а й уміли замовляти. Проте траплялося, що втручання баб-повитух спричиняло тривалі післяродові захворювання у матері чи дитини, оскільки не було необхідних санітарних умов.
Сільські ковалі видирали зуби обценьками, ключами, шнурками тощо. Щоб зуби були в доброму стані, їх полоскали відварами з молочаю, татарського зілля, кори ясеня чи дуба, а чистили порошком зі спаленого хліба, попелом кореня розмарину, кухонною сіллю.
Українці добре зналися на масажі. Часто масаж доповнювався народним засобом, що мав назву «ставити горня». По завершенні масажу на живіт швидко опускали горнець, у якому попередньо спалювали шматок клоччя.
Чималу групу складали знахарі, які могли впливати на таємничі сили природи, зцілювати, а іноді й насилати недуги, приносити як добро, так і зло. Вони викликали, з одного боку, почуття поваги, з іншого – страх, щоб не наслали певної хвороби, лиха.
В Україні знахарі користувалися повагою, їх завжди побоювалися, але ніколи не зневажали. На Поліссі знахар мав перший голос на громадських сходах тощо. На Гуцульщині знахарів називали мудрими, земляними богами, на Бойківщині – богами, непростими людьми. У центральних районах України поширеним був термін «знатник».
Вірили, що знахар народжується під особливою планетою, бо знає більше, ніж звичайні люди, або знахарем стає кожний, хто народився в понеділок і кого в понеділок мати віднімала від грудей. Здатністю зціляти деякі недуги наділяли також наймолодшу («мізин», «мазільник») або найстаршу («первісник») дитину. У деяких регіонах вважали, що «мізин», коли виросте, може мізинцем або великим пальцем виводити чиряки, бородавки; «первісник» здатний бачити біду та всяку нечисту силу.
Проте вважали, що можна й передати звичайній людині знахарські знання – тільки молодшому від себе і в жодному разі – старшому.
На Гуцульщині вірили, що навчитися «баю» (замовляння) можна тільки у велике свято. На Чернігівщині були переконані, що знахарське ремесло треба перейняти за третім разом: «Якщо не запам’ятаєш за третім разом, не зможеш допомагати іншим». За іншими віруваннями, знахарство можна було перейняти, якщо візьмеш із рук помираючого знахаря якусь річ – чашку з водою, над якою він щось пошепотів, чарку горілки, мітлу, яку потримав у руках, або виконаєш його передсмертне бажання тощо. Тому дуже остерігалися брати що-небудь із його рук, коли не хотіли переймати знахарства.
Серед знахарів існувала й певна спеціалізація: одні спалювали рожу, інші скидали вроки, ще інші викачували або виливали переляк, замовляли кров чи зуби, зціляли від укусу гадюки, лікували внутрішні хвороби тощо. Переважно вони лікували за допомогою магії – замовлянь, примовок, – але використовували й ліки, хірургічні прийоми.
Знахар мав дотримуватися певних правил: замовляти натщесерце, до схід сонця, на порозі, надворі чи в чистому полі, над водою, під осикою, калиною, обличчям на схід тощо. На Гуцульщині заборонялося шептати у свято. Часто лікувати треба було у певні дні, наприклад у середу і п’ятницю. Велике значення мало і вміння знахарів вселити хворому віру в одужання.