Найважливішим елементом у сучасних сільських хатах досі залишається лежанка. Піч також має сакральне значення для господаря. Тому її найчастіше розмальовували чудовими візерунками. Вважалося, що нечиста сила, задивившись на цей розпис, забуває про своє лихо і ніколи не завітає до житла людей. Родинне вогнище (піч) завжди було священним: це цілий безмежний всесвіт, де живуть батьки й діди, народжуються діти й онуки. В прадавні віки, коли не було церкви, сім’я молилася біля родинного вівтаря, яким була піч. У ній палало багаття, їй приносилися жертви; зерно з нового врожаю, ритуальні напої тощо.
За давніми віруваннями за піччю живе домовик – добрий дух сім’ї. Якщо до нього добре ставляться, він допомагає всій родині, приносить щастя, а якщо ображають, він шкодить.
Коли родина переселялася до нової оселі, обов’язково брали із старої печі жарину і вносили її в нову хату, щоб запалити родинне вогнище в цій оселі. А також кликали свого домовика на нове помешкання. Сакральне значення мало також сміття, яке несли до нової хати «на щастя». Вважалося, якщо викидати сміття після заходу сонця, хату обсядуть злидні, заведеться нечиста сила. Тому його краще було спалювати, або виносити вдень. Коли в печі випікався хліб, на ній не можна лежати, щоб не турбувати її в цей час, який був священним.
Таким же священним значенням наділяв наш народ і хатній сволок. Це був символ міцності будови, міцності сім’ї, міцного здоров’я всіх мешканців цього житла. На сволоці часто робили орнаменти, написи, позначки, хрести, які були своєрідними оберегами: це і сонце, і місяць, голуби, дерева та інші, ще дохристиянські символи.
Найдавніші трипільські будівлі мали вікна-«очі». Через вікна своєї хати людина дивиться на світ. Давні вікна були просто отворами, завішаними тканиною або закриті створами. Шибки в давнину заміняли волові міхури, напнуті на рами. В 16– 17 ст. шибки робили з пластинок слюди, закріплюючи їх свинцем. Із появою скла вікна стали справжньою окрасою хати. Вікна зсередини завішувалися оздобленими занавісками або «фіранками», через які можна було бачити все, що діється на вулиці, але погано видно, що в хаті. Подекуди вікна прикрашалися вишитими рушниками, що служили оберегами. Віконні рами прикрашалися різьбленням, особливо в Карпатах та Закарпатті. Ці традиції збережені і нині.
Поріг – символ початку і закінчення хати, дому. За найдавнішими повір’ями саме під порогом перебувають душі померлих предків, які охороняють рід. Причиною таких вірувань, вірогідно, були первісні типи поховання під порогом. Порогові віддають шану, йдучи до вінця і вирушаючи в останню путь (стукання труною об поріг). В Україні також поширене повір’я, якщо підмітати до порога, то все добре вийде з хати. Тому старші люди підмітають від порога в хату, щоб «все добре залишилося в хаті». На Поліссі поширений звичай прибивати палицю з осики до порога, щоб відлякувати все зле. Правилами народного етикету завжди вважалося, що вітаються через поріг тільки погано виховані або просто злі люди. Тому казали: «Не подавай руки через поріг, бо посваришся». Не можна й передавати через поріг якусь річ. Розмовляти із сусідою через поріг також неввічливо: слід або запросити до хати, або самому вийти до нього. Особливою шаною для гостя вважається зустріч його біля воріт, так само, як і провести за ворота.
Магічними властивостями наділив народ кінську підкову, яка приносить щастя в родину. Тому її прибивали на порозі або над дверима.
Покуть – священне місце в хаті. Тут перебувають хатні боги, тут садовлять найпочеснішого гостя, тут сидять наречені, тут стоїть ритуальний сніп жита «дідух», тут були божниці, прикрашені вишиваними рушниками.
Стіл також має магічну силу, символізує достаток родини. Його першим заносять до нової хати, на нього кладуть хліб-сіль, ритуальні страви. На стіл гріх сідати, класти шапку. Назва стіл походить від стародавнього звичаю стелити рушник, а пізніше – скатертину, щоб на нього класти їжу. Звичай застеляти стіл притаманний українцям із давніх-давен. Незастелений стіл – символ бідності або скупості господарів. Обід чи бенкет за одним столом об’єднував людей і встановлював добрі стосунки. Тому їжа за одним столом із ворогом вважається приниженням людської гідності.
У деяких регіонах Карпат (Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина) функції столу виконувала скриня. Стіл-скриня складається з двох частин: нижнє підстолиння використовувалося для зберігання різних речей, одягу, цінних паперів тощо, а верхнє накриття служило як стіл. Щоб дістати якусь річ, кришку столу відсувають. У деяких місцевостях у таких столах-скринях зберігали харч.
Скриня – традиційний для України вид меблів, у яких зберігали одяг, коштовні речі, прикраси, полотно тощо. Скриня належала жінці. Дівчині на видданні батьки купували скриню, яку вона разом із матір’ю поступово наповнювала різними речами, необхідними для майбутнього подружнього життя: вишиваними рушниками, хустками, сорочками, стрічками та ін. Скриня була частиною дівочого посагу: чим більша й красивіша скриня, тим багатша наречена. Дівчина, залишаючи батьківський дім, вивозила свою скриню до хати чоловіка, де користувалася нею все життя. Скриня передавалася у спадок тільки після смерті її власниці. Всередині скриня мала невеличкий у вигляді прибитої до стінки коробочки «прискринок» для зберігання дрібних цінних речей, прикрас, стрічок. Щоб полотно й одяг у скрині не псувалися від довгого зберігання, у прискринок клали вузлик тютюну (від молі). Скрині в Україні були двох типів: із двосхилим віком (кришкою) і з прямим (пізніше) напівокруглим випуклим віком. Скрині були різьблені, ковані, мальовані, в бідних – із чистого неприкрашеного дерева. Дівчина не дозволяла чужим заглядати у свою скриню, то була її таємниця. З втратою віри в сакральне значення скрині цей звичай забувався, тому в деяких місцевостях, вихваляючи свою дочку, батьки стали показувати близьким, що надбали для своєї доньки. Хоча переважно в Україні заглядати до чужої скрині вважалося великим нахабством і невихованістю. Народною етикою це засуджувалося.
Для спання в Україні здавна використовувалися дерев’яні ліжка, лави, полиці.
Мисник – це дерев’яна полиця для зберігання посуду. Іноді він мав форму шафи, що підвішувалася на стінку. Були також кутові мисники, які розміщували в кутку кімнати. У побут українців дуже рано увійшли різні меблі: стільці, ослони, комоди, шафи, ліжка. Багато назв меблів та побутових пристроїв для ткання, теслярства тощо в українську мову прийшли із Західної Європи.
Стародавня назва хати сягає тисячолітніх глибин. Давні знавці висловлювали гіпотезу про поширення цього слова з півдня (Мала Азія) на північ і захід, вони припускали, що слово «хата» було в скіфів. У хаті втілювався весь життєвий простір і світогляд українця. Як увесь світ поділявся на три частини: земну, підземну і небесну сфери, так і хата відображала ці сфери буття: стеля – небесний духовний світ (сволок із сакральними знаками, божниця в кутку); стіни, вікна, двері – символи земного сучасного реального життя й спілкування з іншими людьми; нижній ярус – підлога, низ стіни з підпіччям і лавами, поріг уявлялися як межа земного й підземного світів. Не даремно кажуть: «Моя хата, небом крита, землею підбита, вітром загороджена». Наприклад, обведення побіленої хати кольоровою фарбою внизу має ті ж властивості, що й замкнене коло – оберігати від злих духів та різних напастей всю родину. 
Оздоблення хати як зовні, так і всередині мало не тільки естетичне значення, але і виконувало певні інформативні та магічні функції.
