«Кожух та свита – то й душа сита» – стверджує народна приказка. Про одяг дбали всі, вбрання для всіх верств населення часто було першочерговою проблемою.
У сільських малюків був єдиний одяг – довга, майже до колін, проста полотняна сорочка. Дорослі чоловіки носили натільні сорочки, полотно для яких ткали з льону або конопель на домашніх верстатах, а потім білили. У лівобережних районах комір був низький, стоячий, а рукава не збиралися в манжети. Розріз робили посередині на грудях (у лемків він був збоку і навіть на спині). Як правило, сорочка вбиралася у штани. У Придніпров’ї розрізняли сорочку-«чумачку», яку шили майже з суцільного полотнища, і сорочку-«українку», що робилася з деталей і між рукавом та боком мала вставки. Святкові, а іноді й буденні сорочки мали вишивку. Нею прикрашали комірець, манжети, перед, подол. Дівчина напередодні весілля дарувала коханому сорочку-вишиванку.
Нижню частину жіночої сорочки, що заправлялася у спідницю, кроїли з грубішого полотна. У степових районах робили чотирикутний виріз для шиї, по краях якого накладали вишиті планки. Повсюдно рукави жіночих сорочок були зібрані внизу.
Одяг захищав від холоду, але в той же час мав бути зручним і не сковувати рухи під час роботи. Тому широкого розповсюдження набуло безрукаве вбрання. Безрукавки носили і чоловіки, і жінки. Вони були практичні будь-якої пори року. Різноманітні жилети і жилетки, наддніпрянські жіночі керсетки і катанки (сукні без рукавів), галицькі камізелі й лейбики, гуцульські хутряні кептарі – усе це український безрукавий одяг, який носили поверх сорочок.
Деякий одяг шився дуже просто, але був зручним і привабливим, розрахованим на святкові й буденні випадки. Це стосується насамперед жіночого вбрання – плахти. Її зшивали з двох смуг тканини приблизно наполовину, потім перегинали вдвоє і обгортали стан так, щоб зшита частина була позаду, а «крила» звисали з боків.
Розріз попереду прикривався фартухом – «попередницею». Плахти розрізнялися за кольором тканини – червона плахта, плахта-«синятка», за характером візерунків – «хрещатка», «рогатка». Про сільських модниць, які на свята надягали яскраві шовкові плахти, казали: «Прибереться, аж світ стрепенеться». Поширеним буденним одягом був фартух-запаска. Поверх сорочки носили відразу по дві запаски – одну позаду («позадниця»), другу попереду («попередниця»).
Найпоширенішим верхнім убранням були свити. Шилися вони із домотканого сукна і, як правило, були білі. На сході й заході України свити відрізнялися і довжиною, і способом крою в талії, і оздобленням. До свит належали також різноманітні сірдаки й сіряки, які шили із сірого сукна, куртини і куцини. Свити могли шити із полотна, тоді вони називалися полотнянками. Довгі та широкі полотнянки або свити-«кобеняки» часто носили навіть поверх кожухів. Кожухи і кожушанки носили всюди – цей теплий одяг із овечого хутра був у великій шані серед селян. Кожухи могли бути довгими, розширеними до низу і короткими, пошитими «під стан». Бабаком на Лівобережжі звалася хутряна оздоба кожуха. Її часто робили парубки й дівчата, чиїм вуличним розвагам узимку не могли перешкодити навіть сильні морози.
Запорозькі козаки носили шаровари, червоні шовкові каптани, поверх них – сині жупани з добротного сукна, а також обшиті галунами кунтуші, у рукавах яких були зроблені прорізи для рук. Шаровари носили на очкурі – мотузці, яка втягувалася в обшивку-«очкурню». Поверх неї козаки обгортали себе поясами. Китиці козацького поясу звисали лише з одного боку, а селянського – з двох.
Важливим питанням було взуття. Личаки виготовляли з кори верби й липи, виплітали одну підошву з петельками по краю. Постоли, які ще називали ходаками або морщенцями, виготовляли з товстої, але м’якої шкіри-сирця. Краї вирізаного по нозі шматка шкіри розмочувалися, загиналися всередину і немов зморщувалися (казали «морщити» постоли, а не «шити»). У прорізи вкладався ремінець, який робив додаткові збори і стягував загорнуту в онучу (шматок тканини, яким обмотували ноги перед взуванням) ногу. Іноді «зморщувалася» лише задня частина, передні ж кути згиналися і зшивалися так, що ступня входила в це заглиблення приблизно на третину.
Чоботи були і повсякденним, і святковим зручним та практичним взуттям. Майстри-чоботарі у селах користувалися неабиякою повагою. Бідні селяни йшли до них замовляти юхтові чоботи, заможніші шили взуття з хромовими халявами. Жіночі сап’янці були особливо гарними. їх шили з червоного, жовтого, синього, зеленого сап’яну, іноді зі шкіри різних кольорів. Задня частина прострочувалася декількома прямими або візерунчастими швами.
Ще з давніх-давен головні убори були дуже різноманітними, оскільки залежали від зачісок. Чоловіки підстригали волосся довкола голови «під ворота» чи «в скобки» (тобто з вирізом на чолі вище очей) а також «під макітру» – рівно навколо всієї голови. У давніші часи був звичай носити довге волосся до плечей, який пізніше зберігся тільки в Бойківщині, на Підгір’ї та Поліссі. Козаки голили всю голову, залишаючи тільки чуб, який закручували за вухо.
Дівчата носили розпущене волосся, розділене посередині, а під час праці волосся підв’язували або заплітали в одну чи дві коси. Заміжні жінки розділяли волосся навпіл, зав’язували у жмут та звивали у плаский клубок на потилиці або просто закручували волосся у вузол і підтикали під головний убір.
Без шапки не годилося ходити на вулиці, у хаті ж, навпаки, шапку відразу треба було зняти. Висока гостра смушкова (з обробленої відповідним чином шкіри молодого баранця) шапка з суконним червоним дном і срібною китицею була гордістю запорожця. Шапки на Січі шили курінні майстри – кожний курінь мав свій вид головного убору. Ганьбою для козака було загубити шапку, навіть якщо це траплялося на ратному полі.
У селах майже в кожній родині виготовляли капелюхи-брилі. їх плели з колосків достиглого, трохи вологого жита або пшениці. На «стрілки» йшла середня частина стебла – від верх-нього коліна до нижнього. Із «стрілок» виплітали «плетінки», або «косиці». Існувало два способи плетіння – «в зубці» та «гладко». Різна кількість «стрілок», які запліталися, давала різні візерунки. З «косиць» потім зшивалися наголовок і поля.
Дівчата переважно носили вінки, а заміжні жінки – очіпки (шапочки, які на потиличному боці мали розтини для шнурівки). Поверх очіпка часто пов’язували хустку. Це робили по-різному. На Лівобережжі згорнутою хусткою обвивали голову так, щоб тім’я залишалося відкритим, кінці з’єднували у вузол попереду так, щоб вони стирчали ріжками, та іноді зверху накладали ще одну хустину. На півдні одним кінцем хустки обмотували шию, а інший вільно звисав на грудях.
