Традиційне суспільство – суспільство, у якому над людиною суцільно панують споконвічні традиції та звичаї (обряди, заборони тощо), де людина не уявляє себе поза природою. Таке суспільство негативно налаштоване до сприйняття будь-яких новацій.
Всевладдя держави, яке ґрунтувалося на її праві верховної влади на землю. Створювалися перешкоди для розвитку приватної власності на землю. Держава слідкувала за тим, щоб знать не перетворювалася на великих землевласників, оскільки це послаблювало б центральну владу.
Основною адміністративною одиницею, яка використовувалася державою для збирання податків, була селянська громада. Вона спільно користувалася землею, визначала розміри ділянок для кожної сім’ї, мала відносну самостійність у питаннях самоуправління, які розв’язувалися на підставі традицій та релігійних настанов.
Структура суспільства була становою і мала форму піраміди. Очолював її правитель. Уважалося, що він був наділений владою від Бога.
Особливості станової структури:
1) поділ на замкнуті спадкові соціальні групи, об’єднані за способом отримання засобів існування;
2) існування повноправних, неповноправних і безправних (раби) за своїм юридичним статусом груп;
3) наявність у кожній із вищеназваних груп бідних і багатих;
4) установлення державою правил життя усіх станів і суворий контроль за їх дотриманням;
5) належність осіб, які здійснювали державне управління, до найпривілейованішого стану.
Держава здійснювала регулювання господарським життям.
Міста у країнах Сходу не мали такої самостійності та прав самоврядування, як у Західній Європі, і перебували під контролем держави.
Релігія визначала повсякденне і духовне життя суспільства, санкціонувала й освячувала політичну владу, сприяла обожненню правителя і перетворенню його на живого бога. Саме вона була тим чинником, який робив східні суспільства одним цілим і сприяв формуванню рис національного характеру. Релігія спонукала людину до самовдосконалення та набуття внутрішньої гармонії.
