Український народ завжди відзначався гостинністю. Подорожнього, прошеного чи непрошеного гостя слід було нагодувати, подаючи кращу їжу, яку господарі не могли їсти щодня. Якщо хтось заходив у хату, коли господарі їли, він казав: «Хліб-сіль». У карпатських селах той, хто нагодився на сніданок, обід чи вечерю, промовляв: «Час на обід (полуденок, вечерю)» або «Харчуйте здорові». Поява гостя у цей час вважалася доброю ознакою – це забезпечувало родині добробут і благополуччя. Господарі обов’язково запрошували гостя, захожого чи сусіда до столу: «Просим Бога і тебе: сідайте обідати» або «Просимо і вас», «Просимо і вас до обіду (полуденку, вечері)». Треба було скуштувати кожної страви, яку подавала господиня. Однак часто, особливо в Галичині, відмовлялися від гостини: «Заживайте здорові, дякую» чи «Обідайте, най вам Бог дасть на пожиток».
Вважалося неввічливим багато і жадібно їсти в гостях. Гості ніколи не починали їсти, доки господарі не просили: «Бог благословить, а хазяїн велить – корміться, панове», «їжте, гості дорогі», «Ану, гості, кусайте, попивайте», «Ану прошу, досягайте» тощо. З’ївши кілька ложок страви, гості знову чекали «принуки». Гостина, на якій гостей мало просили до їжі, вважалася поганою. Про це свідчить і прислів’я: «Давали їсти й пити, лише принуки не було» чи «Вміли подавати, та не вміли припрошувати».