Для традиційного костюма характерна наявність усіх життєво важливих складників, котрі об'єднувалися у функціонально та художньо довершений ансамбль, який побутував тільки в даній місцевості. При цьому народні майстри використовували всі можливі матеріали залежно від призначення одягу.
Крім того, важливим засобом, що узгоджував усі елементи композиції, була орнаментація. Орнамент органічно з'єднувався з тим чи іншим елементом убрання, який він прикрашав, розвивав якийсь художній образ на різних деталях костюма, вносив загальну композиційну рівновагу.
Особливу роль у композиційній цілісності класичних форм українських комплексів одягу, їхніх локальних варіантів відігравали головні убори, прикраси, пояси, взуття. Крім того, етнографічні комплекси будувалися на характерних для даної території художньо-композиційних принципах, певній естетичній системі. Це проявлялося у виборі виду одягу, його матеріалу, крою, пропорцій, оздоблення, способів носіння тощо. Народні майстри виконували свої вироби творчо, не копіюючи одне одного, створюючи розлогу палітру костюма кожного регіону.
Базуючись на антропологічних особливостях місцевого населення, композиція костюма узгоджувалася не тільки з зовнішніми ознаками (будовою обличчя, кольором очей, волосся, зачіскою, статурою), а й із постановкою фігури, манерою рухатись тощо. Органічне злиття найтиповіших антропологічних особливостей із костюмом, цілісність цього образу й створили етнографічні типи українців: подолян, наддніпрянців, гуцулів, слобожан і т. д.
Особливості оздоблення одягу різних регіонів України. Наостанок доцільно коротко підсумувати вищесказане в регіональному аспекті, що слугуватиме повторенню та закріпленню матеріалу.
Почнемо з Полісся. За характером декорування одягу воно ділиться на дві частини: правобережну (Центральне й Волинське Полісся) та лівобережну (Східне Полісся).
На Центральному й Волинському Поліссі пануючим видом декорування було ткання, на Східному – вишивка і ткання. Колорит тканих і вишитих прикрас стриманий, переважала монохромність (червоний колір – на Центральному і Волинському Поліссі, білий – на Східному). Побутувала також і двоколірність (червоний із чорним, білий із червоним), яка на початку XX ст. витіснила монохромність.
Основною технікою вишивання на Східному Поліссі було настилування, а на Центральному і Волинському – занизування, котре імітувало ткацтво. Вишивка визначалася графічною чіткістю узору, високою майстерністю виконання. Переважав геометричний орнамент: восьмипелюсткові розетки, ромби, трикутники, а також сильно геометризовані рослинні мотиви.
Щодо верхнього суконного одягу, то він прикрашався досить скромно – за допомогою шнурів та нашивок із сукна.
В оздобленні одягу Середньої Наддніпрянщини головне місце належало вишивці. Вбрання правобережної і лівобережної частин цього регіону також мало певні відмінності.
На Лівобережжі переважала монохромія – вишивка білими, сірими чи підсиненими нитками. Найпоширенішою вишивальною технікою було настилування, поєднане з ажурним вирізуванням, яке підкреслювало і відтіняло білу вишивку. Орнаментальні мотиви – геометризовані, рослинні, рідше зооморфні. На Правобережжі побутували двоколірність – червоного і синього – та багатоколірність (із початком XX ст.). Техніки вишивки – набирування, мережка, траплялося вирізування.
З кінця XIX ст. набула поширення вишивка хрестиком, виконувана червоними і чорними бавовняними нитками. Змінилися й орнаментальні мотиви: місце геометричного та геометризованого рослинного орнаменту заступило натуралістичне зображення троянди.
В оздобленні безрукавного і верхнього плечового одягу значну роль відігравала аплікація бавовняним оксамитом – плисом. Кожухи оздоблювали вишивкою чи шкіряною аплікацією.
У декоруванні одягу Поділля превалювала вишивка низинкою, яку виконували одним або двома кольорами (червоним і чорним). Були поширені також настилування та вирізування. Орнамент – переважно геометричний.
Великою кількістю оздоблень (вишивкою і шнуркуванням) визначався кожушаний та суконний одяг. У південно-західній частині Поділля, крім того, широко застосовувалися аплікація та вовняні китиці.
На Півдні України, заселеному вихідцями із Середньої Наддніпрянщини та Поділля, зберігалися способи оздоблення одягу, характерні для цих регіонів. У зв'язку з бурхливим розвитком промисловості тут швидше, ніж будь-де в Україні, поширювались у селянському побуті фабричні тканини, змінювалися крій та декорування одягу. На популярній у цій місцевості сорочці «до талійки» традиційне розміщення орнаменту відсутнє. Часто трудомістку ручну мережку заміняли покупним мереживом.
На Півдні України раніше, ніж в інших регіонах, набула поширення поліхромія у вишивці чоловічих та жіночих сорочок. Верхній одяг майже не декорували.
Багатством і різноманітністю оздоблення одягу вирізнялися Карпати. Велику роль тут відігравала вишивка, поширеними були ткання та аплікація. Колорит – монохромний, двоколірний і поліхромний з перевагою червоного та чорного кольорів.
На Буковині одяг вишивали, крім вовни, кольоровим бісером, срібною або золотою ниткою та металевими пластинками – лелітками. Завдяки цьому досягалася особлива привабливість одягу.
В регіоні панувала вишивка низинкою, побутували також хрестик і вишивка по брижах. Орнаментальні мотиви – переважно геометричного характеру: ромби (часто з відрогами), трикутники, ламані криві, похилі хрести та ін. Застосовувалися і локальні вишивальні техніки – городоцький, кручений шви тощо.
Надзвичайно мальовничо прикрашався суконний і хутряний одяг. При цьому вживалися різноманітні способи: вишивка, шнуркування, аплікація шкірою і сукном та ін.
Художні особливості традиційного одягу Слобожанщини виразно відбивають давньослов'янське коріння місцевого населення, а також тривалі українсько-російські етнокультурні взаємозв'язки. За наявності спільної загальноукраїнської основи тут простежуються й виразні локальні варіанти: у ткацтві, вишивці, формоутворенні, опорядженні тощо.
Поряд із тканим орнаментом і вишивкою одяг густо прикрашався нашивками з тканини, мережива, тасьми, прядива. Колорит оздоблення соковитий, яскравий, із переважанням червоного кольору. В жіночих сорочках зберігався давньослов'янський крій – з видовженими вузькими рукавами, з акцентом декору на вузькій частині рукава. Вишивали їх різнокольоровою вовною, гарусом – технікою дрібного хрестика, двобічним швом і гладдю, доповнюючи нашивками зі стрічок, позументу, срібної бахроми.
Яскраво декорувався й поясний одяг, особливо поньови, різноманітні сарафани, які побутували поруч із запасками, плахтами тощо. їх прикрашали аплікацією з парчі, плису, кумачу. Нагрудний одяг – нагрудники, душогрійки, кофти – рясно декорували швами, оборками, мереживом.
Взаємопроникнення культур відбилося й на головних уборах. Тут були відомі майже всі варіанти східнослов'янських жіночих головних уборів: хустка, повойник, кокошник, ковпак тощо, які по-різному об'єднувалися, завершуючи локальну своєрідність комплексів. Те ж стосується й зйомних прикрас: бурштину, коралів, фанатів, дукатів та ін.
На закінчення слід додати, що межі побутування регіональних комплексів українського одягу, так само як і межі історико-етнографічного районування, є певною мірою умовними. Виходячи з цього реконструювати той чи інший комплекс убрання у «чистому» вигляді можна хіба що теоретично. І це цілком природно, поскільки в реальному житті діяло багато чинників, котрі сприяли взаємопереплетенню традицій виготовлення, оформлення та носіння одягу – як на територіях, перехідних від одного регіону до іншого, так і в районах етнічно мішаного порубіжжя. А головне є те, що все багатобарв'я локальних комплексів репрезентує різні грані одного визначного феномена – українського народного вбрання, невідривного від нації, котра його породила.
