Зиму народ уявляв живою. З одного боку – це бабуся з великими зубами й кістлявими пальцями, з іншого – красуня з крижаним блиском в очах. Бабуся Зима надзвичайно скупа і бідна. Вважалося, що вона ходить у ведмежій шкурі, стукає по дахах, будить господаря топити піч.
Уявлялася Зима й владною старою бабою. У неї голова – з діжку, вуста – як відро, замість волосся звисають довгі сопляки, брови – крижинки, а вії – сніжинки; ніс кістлявий, вона завжди холодна-холодна; вуха, мов віхті соломи, одягнена в лахміття. Її чоловік – дід Мороз. Баба-Зима призначає його воєводою, і він бере землю у своє володіння: заморожує ріки, ліси, від його холоду-духу скриплять дерева і стогне земля, люди ховаються до хат, а худоба – до хліву. Ані на полі, ані в лісі не залишається нічого живого – усе ховається від зими, від морозу. Син баби Зими – Сніговій, за першим наказом діда Мороза накидає лопатою на землю сніг.
За повір’ями, на Новий рік не можна бачити веретена, бо бачитимеш гадюку. У ніч перед Новим роком треба спати без подушок, оскільки болітиме голова цілий рік. Не можна шити два тижні після Різдва, бо не буде вестися худоба. На другий Святий вечір (18 січня) не можна пити води – дуже хотітиметься води в жнива.
