Петро Калнишевський народився в селі Пустовойтівка Лубенського полку і прожив неймовірно довгий вік – аж 112 років. Цей уславлений діяч козацтва походив з української шляхти. Він був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового, а в 1762 році січове товариство обрало його своїм кошовим отаманом.
Щоправда, того ж року, після зустрічі в Москві з царицею Катериною II, уряд подбав, щоб Калнишевський був усунутий із цієї посади – у Петербурзі не сподобатися його відвертість й повна відсутність раболіпства. Але вже в січні 1765 року, всупереч царській волі, старшина знову обрала його кошовим. Тоді ще ніхто не знав, що Калнишевський стане останнім кошовим отаманом низового Запорозького Війська...
Талановитий адміністратор і дипломат, Петро Калнишевський обіймав цю посаду аж до 1775 року, і за цей час багато зробив для економічного та культурного піднесення Запорожжя, для захисту його державної автономії, колонізації запорізьких степів, поширення хліборобства й торгівлі. Він відстоював права Запорожжя, задля чого неодноразово їздив із депутаціями до Петербурга, намагався посилити свою владу і обмежував права старшини та козацьких рад. Все перешкоджало планам уряду імперії щодо поширення російської присутності в Україні.
За відвагу, виявлену під час російсько-турецької війни 1768–1774 років, Військо Запорозьке дістало від цариці подяку. Калнишевського було нагороджено орденом Андрія Первозванного, він отримав чин генерал-лейтенанта. Але навіть це не змогло перешкодити остаточному знищенню Січі. На засіданні російського уряду 23 квітня 1775 року князь Григорій Потьомкін виступив із проектом ліквідації Запорозької Січі, а 4 червня за схваленим планом стотисячне військо під командуванням генерал-поручика Петра Текелі, повертаючись із турецької війни, обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще перебувало на турецькому фронті. Не маючи достатніх сил, щоб боронитися, Калнишевський змушений був здати свою фортецю без бою.
Загарбники пограбували військову скарбницю, військові припаси, січовий архів, козацьку церкву. Разом із старшиною Петра Калнишевського було заарештовано і на пропозицію того ж Потьомкіна довічно заслано до Соловецького монастиря. Третього серпня 1775 року Катерина II видала маніфест, у якому проголошувалося: «...Нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве». Всі пункти маніфесту фактично зводилися до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власності та в намаганні створити незалежне управління.
Кошовий отаман був надто помітною фігурою, щоб від нього можна було здихатися потайки. Царський уряд не ризикнув фізично знищити Калнишевського, натомість у 1775 році 85-річного козацького проводиря заарештували й відправили до Соловецького монастиря, куди він прибув наприкінці липня 1776 року. Монастирському керівництву було наказано утримувати його «без відпусток, заборонити не лише листування, але й спілкування з іншими персонами, та тримати під вартою солдатів».
Протягом багатьох років Калнишевський відбував ув’язнення в одиночній камері, причому його контакти із навколишнім світом практично припинилися. Камера кошового отамана була жахливим місцем: кам’яний лантух завдовжки три метри і заввишки у зріст людини без опалення, замість вікна – щілина, забрана подвійними гратами, подвійні двері. Стіни камери завжди були вогкими й вкритими пліснявою, а повітря – задушливим. Вистачало там і пацюків, з якими в’язню доводилося вести нескінченну боротьбу.
З цього холодного пекла Калнишевський вибирався тільки один-два рази на рік – у Великий та Успенський пости. Тоді, під посиленим конвоєм, охоронці відводили старого кошового до церкви, не дозволяючи йому перемовитися з кимось хоч єдиним словом.
Лише за 12 років Калнишевського перевели до однієї з келій, де було хоч трохи світліше і не так волого.
«Порційних грошей» отаман отримував один карбованець на добу – і це було єдиною милістю з боку влади, бо карбованець на той час вважався великими грошима На заощаджені кошти в’язень відремонтував свою келію, а наприкінці життя придбав для монастиря Євангеліє вартістю 2435 карбованців.
Нарешті за указом нового імператора Росії Олександра І у 1801 році 111-річний отаман був помилуваний і отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами і станом здоров'я Калнишевський зостався ченцем у монастирі, де й помер два роки по тому.
До самої кончини пам’яті та розуму старого козака заздрили навіть зовсім молоді люди. Похований Петро Калнишевський на головному подвір’ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. На його могильній плиті викарбовано напис:
«Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнишевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Скончался 1803 года октября 31 дня смертию благочестивою, доброю».
У 2008 році Помісний собор Української православної церкви Київського Патріархату ухвалив приєднати праведного кошового отамана Калнишевського до чину святих під ім’ям Петра Багатостраждального. Пам’ять святого Петра Багатостраждального вшановується 14 жовтня, у день Покрови Пресвятої Богородиці – покровительки українського козацтва.
