На початок XIX ст. політика «самоізоляції», запроваджена маньчжурською династією Цинь у 1757 р., стала негативно впливати на розвиток Китаю.
У результаті англо-китайської (1840–1842 рр. Перша опіумна війна) та англо-франко-китайських війн (1856–1860 рр. Друга опіумна війна) Китаю було нав’язано нерівноправні договори, за якими низку китайських портів відкрили для іноземної торгівлі.
Поразка у війнах дискредитувала правлячу династію. Селянські заворушення переросли в широкомасштабну селянську війну 1850–1864 рр., що увійшла в історію під назвою «повстання тайпінів».
Повстання було придушене за допомогою європейців (загинуло 20–ЗО млн осіб), що ще більше підірвало довіру до правлячої династії й остаточно перетворило Китай на напівзалежну державу.
У 90-ті рр. XIX ст. до участі у колонізації Китаю долучилися Японія, Росія, Німеччина. Країну стали ділити на сфери впливу.
У 1894 р. Японія розв’язала війну з Китаєм і швидко завдала йому поразки. Японія захопила острів Тайвань і Ляодунський півострів і встановила свій вплив у Кореї, яка була васалом Китаю. Посилення Японії викликало опір із боку Росії, Німеччини та Франції, які примусили її відмовитися від Ляодуну. Але японці утвердилися у провінції Фуцзянь навпроти Тайваню.
Рішучі дії Японії стали прикладом для європейців. Франція домоглася виключних привілеїв на півдні Китаю. Росія отримала право на будівництво через Маньчжурію до Владивостока залізниці (Китайсько-Східна залізниця), а в 1898 р. дістала в оренду порти Порт-Артур і Дальній на Ляодунському півострові. Також Росія встановила свій плив у Монголії та Північному Заході Китаю. Німеччина захопила Шаньдунський півострів, а місто Циндао перетворила на свою опорну базу. Англія домоглася включення у свою сферу впливу басейну річки Янцзи.
У 90-ті рр. XIX ст. набули поширення ідеї про необхідність значних внутрішніх трансформацій китайського суспільства, без яких неможливе збереження цілісності й незалежності Китаю. Виразниками цих ідей стали Кан Ювей, який намагався переконати імператора Гуансюя провести ліберальні реформи, і Сунь Ятсен, який висунув програму революційних перетворень після повалення монархії.
Китайський мислитель Кан Ювей, спираючись на традиційне конфуціанське вчення, планував запровадити у країні конституційну монархію, здійснити реформи в державному управлінні, економіці, освіті тощо. Згодом Кан Ювей та деякі його прибічники були призначені радниками імператора. У період від 11 червня до 20 вересня 1898 р. («сто днів» реформ) Гуансюй видав понад 60 указів, які передбачали оновлення Китаю і перетворення його на могутню й незалежну державу. Але внаслідок державного перевороту 21 вересня Гуансюй був позбавлений трону на користь імператриці Ци Сі, деяких реформаторів стратили; Кан Ювею вдалося втекти до Гонконгу. Таким чином, спроба вивести країну з кризового стану шляхом реформ зазнала поразки.
Тим часом у країні наростав стихійний протест проти проникнення до Китаю іноземців. Цей рух розгортався під гаслом: «Підтримаємо Ци, знищимо іноземців!». Кульмінацією стало повстання під керівництвом членів товариства Іхетуань («Боксерське повстання», 1899–1900 рр.), які жорстоко розправлялися з іноземцями.
У відповідь вісім держав – Англія, США, Росія, Японія, Франція, Італія, Німеччина, Австро-Угорщина – направили до Китаю свої війська, які в серпні 1900 р. вступили в Пекін. Імператриця зробила вигляд, що не причетна до повстання і дала наказ урядовим військам розгромити загони іхетуанів. Що і було зроблено з особливою жорстокістю.
Після придушення повстання Китай був змушений підписати нові нерівноправні угоди. Китай мав сплатити велику контрибуцію, у посольський квартал Пекіна вводилися іноземні війська, за убивство європейця, японця чи американця передбачалася смертна кара.
Повстання іхетуанів стало останньою спробою зберегти старий Китай, але хід історії повернути назад виявилось неможливо.
