Щоб зрозуміти, як виникла та розвивалася людська мова, вчені багато років ведуть спостереження за нашими найближчими родичами – людиноподібними мавпами. І часом результати таких спостережень виявляються несподіваними.
Будь-яка людська мова складається з голосних та приголосних, проте у більшості мавп крики переважно складаються з голосних, дзвінких звуків. То звідки ж у нашій мові з'явилися приголосні?
Щоб це з'ясувати, вчені з Уорікського університету (Великобританія) порівняли патерни приголосних звуків у вокальному репертуарі трьох основних ліній людиноподібних мавп, які дожили до наших днів – орангутанів, горил та шимпанзе. На відміну від інших приматів, таких як макаки та капуцини, людиноподібні мавпи використовують і голосні, і приголосні звуки, але їх пропорції відрізняються від будь-якої людської мови.
Так, наприклад, у горил використання приголосних зустрічається в одних популяціях, але відсутня в інших, а у шимпанзе приголосних звуків лише один-два, і вони застосовують їх досить рідко. Однак, коли дослідники вивчили вокальний репертуар орангутанів, на них чекав сюрприз: ці мавпи охоче використовували приголосні звуки, цмокаючи, клацаючи і пирхаючи.
На думку вчених, таке вокальне багатство орангутанів пов'язане з їх особливим середовищем проживання: у той час як африканські мавпи багато часу проводять на землі і можуть вільно використовувати всі чотири кінцівки, орангутани живуть на деревах, де нерідко як мінімум одна рука повинна триматися за гілку дерева. Як результат – вони використовують власний рот як «п'яту кінцівку»: за допомогою губ, язика та щелеп вправно маніпулюють харчовими об'єктами.
Можливо, розвинений м'язовий контроль рота дозволив орангутанам розширити типовий для приматів вокальний репертуар. Це дозволяє припустити, що й у наших предків зрушення у бік людських способів спілкування відбулося ще за життя на деревах – задовго до того, як вони почали ходити по землі.
