Земля, стверджували наші пращури, – наша мати, яка всіх годує і пестить. Землю уявляли у вигляді площини, що плавала у воді. Площина ця могла триматися на гігантських рибах. Коли вони опускалися, то випадали мокрі дощові роки, коли ж піднімалися, то на поверхні землі стояла нечувана посуха. Якщо риби переверталися, траплялися страшні землетруси.
Землею лікувалися, прикладаючи її до ран, брали з собою в дорогу як оберіг. У деяких місцевостях вважалося гріхом бити землю до Благовіщення, тому що вона була вагітна паростками трав і квітів. Цієї пори заборонялося навіть вбивати у ґрунт кілки, а отже, і починати будівництво. Не можна було лускати насіння на землю, бо тоді земля запльована і плаче; нічого їй не таке тяжке, як те, що плюють.
