Вогонь, за народними уявленнями, – святий, чистий, найвеличніший дар сонця-неба. Пращури сприймали вогонь як істоту, яка горить у душі кожної людини. Не можна було плювати на вогонь: хто плюватиме, буде на тому світі лизати розпечену сковороду або поприщить губу і буде довго гнити. У вогонь також не можна було кидати брудного, казати біля нього непристойності. Був звичай хрестити вогонь кожен раз, як запалювали, – хатнє вогнище береже щастя всієї родини.
У давнину спостерігали, як від багаття стелиться дим: чи йде вгору, яким полум’ям горить. Коли зеленим – від цього місця треба тікати. Через блакитний і зелений вогонь ні в якому разі не можна було стрибати. Коли горіло блакитне полум’я, до нього приходили люди і скидали усі свої хвороби.
Коли від вогнища йшло малинове сяйво, на цьому місці будували святині, хати й проводили освячення.
Вважалося, що не можна нічого брати з пожежі, бо і твій дім згорить. Як хто підпалить хату, то треба подивитися крізь шлюбну обручку – буде видно того, хто запалив.
