Здавна будь-яке джерельце, криничка мали для людини життєво важливе значення. У давнину наші пращури ласкаво називали «колисками» витоки деяких річок, місця їхнього народження.
Не можна було плювати у криницю, бо з неї ще будеш пити водицю. До джерельної води ставилися з великою повагою. Лише добро і чесніть могли вивести підземну воду на поверхню.
З водою було пов’язано чимало повір’їв та звичаїв. Не можна було увечері виливати води, тому що як виллєш і вступиш у цю воду, то будеш хворіти. Не можна давати чужим пити воду із родинного кухля, бо будуть втручатися в сім’ю сторонні. У деяких місцевостях вірили, що водяний струмінь, який вирвався з темних надр до світла і тепла, наділяв кожного, хто до нього торкався, чистотою і вродою.
Підземну вологу часто використовували для лікування різних хвороб. Колодязну чи джерельну воду треба було черпати з заходу на схід, проти сонця. Повертаючись із водою, не слід було оглядатися назад. Коли воду вносили до хати, то, починаючи лікування, вимовляли такі слова: «Перший день – понеділок, другий день – вівторок, третій день – середа – це на поміч вода. Ти, земле Тетяно, і ти, водо Уляно! Очищала ти коріння й креміння, очищай його серце, і від крові, від костей, від нутро-живота».
Після пологів повитуха опускала на ніч у колодязь скибку хліба. Ранком першим кухлем «непочатої» води з колодязя вона поїла породіллю, примовляючи: «Колодязю Овраме, у тебе вода прибуває з гір та долин, з усіх країн, прибудь у груди покорму».
