Поступово збігав Великий піст. Люди з нетерпінням чекали останнього перед Великоднем тижня. Але особливо не терпілося дітям, тому що остання Вербна неділя посту вважалася їхнім святом. Напередодні, тобто в суботу, підлітки йшли на узлісся, щоб заготовити вербових гілочок і принести їх до церкви. Відтак у неділю у всіх церквах відбувався врочистий обряд посвячення верби. Після богослужіння, на яке сходилися діти і дорослі, батюшка скроплював гілочки свяченою водою.
Першими намагалися взяти галузки діти, вважаючи, що кому дістанеться найбільша – той буде найщасливішим.
При цьому годилося відщипнути пухнастого котика і проковтнути його – «щоб горло не боліло і не наростали в ньому гулі». Вважалося, що в господарстві того, хто отримав гілочку без листя або суху, не вестимуться вівці.
Повертаючись із церкви з посвяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили по кілька гілок на городі або у полі, «щоб росла Богові на славу, а людям – на вжиток», а решту несли до хати і ставили на покутті.
Якщо, зайшовши до хати, заставали когось, хто проспав заутреню, то били такого посвяченою вербою, примовляючи:
Не я б’ю – верба б’є,
За тиждень – Великдень,
Недалечко червоне яєчко!
Хлопці та дівчата, граючись, шмагали одне одного вербою ще біля церкви, а потім по дорозі додому, примовляючи:
Будь великий, як верба,
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля!
Свяченій вербі приписували магічну силу. Як уперше весною виганяли худобу на пасовище, то обов’язково посвяченою лозиною верби – «щоб нечисть не чіплялася до тварин». Під час граду викидали гілля свяченої верби надвір – «щоб град зупинився».
Відваром свяченої верби змочували голову, щоб зупинити головний біль, лікувалися й від пропасниці та ревматизму, збивали нею гарячку. Товчене листя верби клали на рани, а горілку, настояну на її листі, пили, щоб запобігти шлунковим захворюванням.
У Вербний тиждень не можна було сіяти конопель і городини, оскільки «буде ликовате, як верба», буряків, бо «будуть гіркі».