Старий Новий Рік, Василя, що припадають на 14 січня, завжди були найбажанішими святами у кожній родині. З ними пов’язували кращі сподівання, завбачували добробут, родинну злагоду, щедрий урожай зернових та садовини тощо.
Опівночі люди виходили на подвір’я слухати, як новий рік проганяє старий. Вважалося, що найуважніші можуть навіть почути лайку між ними: старий рік хоче забрати із собою все, а новий намагається віддати лише лихе. Потім господар, зайшовши в хату, зв’язував солому та сіно в три в’язанки; одну ніс до клуні, а решту – на подвір’я та в садок (це ж робили з дідухом). Підпаливши їх, дим спрямовували так, щоб він обкурював фруктові дерева, «аби добре родили в новому році й не побив їх мороз». Новорічний вогонь здавна вважався священним – спопеляв усі торішні негаразди, очищав людські душі від скверни.
Із приходом Василя починалися нові обрядові дійства. Найцікавішим було засівання осель збіжжям. Дорослі й діти, переважно чоловічої статі, ходили від хати до хати, символічно засіваючи хлібні зерна і бажаючи господарям щастя, здоров я, щедрого врожаю.
Перших посівальників господиня садовила на порозі й роззувала, щоб удома краще кури неслись, а господар тим часом ішов з коцюбою до сідала і згонив курей, аби починали швидше нестись. Посівальників, які ходили невеличкими групами, приймали як найдорожчих гостей: запрошували сісти до столу Щ щоб свати сідали (так казали там, де були незаміжні дівчата). Нерідко хлопчаки імітували квоктання курей, а їх, жартуючи, смикали за чуба або за вухо, щоб курчата були чубаті, вухаті й волохаті. У деяких місцевостях перший засівальник мав обмолотити макогоном сніп жита, що стояв на покуті від Різдва. Потім господарі пригощали посівальників яблуками, бубликами, пиріжками, часто давали й дрібні гроші. Зерно, яке посівальники розкидали по хаті, господиня збирала і давала куркам, аби краще неслися.
