Свято першої борозни – стародавня народна традиція, початок оранки, сівби. Від успіху цих робіт залежав добробут селянина і його родини протягом усього року.
Звичаї, пов’язані з першою оранкою, сівбою, з давніх-давен складалися з освячення плуга, першої борозни, покладання свяченого хліба на перші скиби зораної землі, щоб родила нива, а також яєць і срібних монет для чистоти хліба.
Перед тим як виїжджати в поле, родина збиралася в хаті, перед образами запалювали свічки і молилися Богові. Потім свяченою водою кропили волів чи коней. Виїжджаючи, співали жартівливих пісень.
Коли доорювали до дороги, то вдавалися до замовлянь, прикликаючи собі «віщим словом» удачу. Закінчувався день святковою вечерею. Погоничеві обов’язково діставався подарунок: картуз чи сорочка.
Ранньої весни священик відслужував молебень з освяченням хлібних зерен.
Збираючись сіяти, надягали сорочки, у яких причащалися під час останнього говіння в церкві. Робилося це для того, щоб не було бур’яну і будяків поміж хлібом. Перед сівбою, як і перед оранкою, вся сім’я молилася Богові. Господар брав у руки хрест (хлібчик відповідної форми, спечений на середохресному тижні) і клав його в борозну на завороті – там, де востаннє повернувся плуг. Потім ставав обличчям до сонця і читав «Отче наш», набирав повні жмені зерна і кидав його навхрест, примовляючи: «Уроди, Боже, і на чужу долю!» Тоді починав сіяти. А коли починав волочити, обійшовши ниву навкруги, то зупинявся біля хреста, брав його в руки, кидав шапку і хрестився. Потім ламав хрест на шматки, розмочував у воді, їв сам і давав їсти всім учасникам сівби, зокрема і тваринам.
