Павло Михайлович Губенко (Остап Вишня – літ. псевдонім) народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва на Сумщині в сім'ї управителя поміщицького маєтку. Навчався у військово-фельдшерській школі, яку закінчив 1907 року. У 1917 році вступив до Київського університету, який не закінчив.
Перші публікації творів письменника з’явились у 1919-1920 роках, коли він перебував у Кам’янці-Подільському – на той час тимчасовій столиці Української Народної Республіки. Це були фейлетони «Демократичні реформи Денікіна» та «Казка (про красногвардейца)». У другому з названих творів розповідається про повного ідіота, який приєднується до погромників та бандитів, а коли набирається досвіду в злодійському ремеслі, то сам Ленін благословляє його вступ до «красногвардєйців».
Після поразки УНР письменник був заарештований ЧК (каральним органом більшовиків) і відправлений до Харкова, де проходило слідство по його справі. За сприянням українського поета, націонал-комуніста В. Еллана-Блакитного він був звільнений з ув’язнення, одержав роботу перекладача в газеті «Вісті ВУЦВК». Саме тоді в газеті «Селянська правда» почали публікуватися твори Павла Губенка під псевдонімом Остап Вишня.
Протягом 1920-1930-х років побачили світ збірки Остапа Вишні «Діли небесні» (1923), «Вишневі усмішки (сільські)» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні» (1927), «Вишневі усмішки літературні» (1927), «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930) та ін.
Остапа Вишню не оминула хвиля репресій проти української інтелігенції. У грудні 1933 року за сфабрикованим обвинуваченням у політичному тероризмі письменник-гуморист був заарештований і засуджений до розстрілу. Невдовзі вирок замінили на десятирічний термін ув’язнення в концтаборі. Усі твори Остапа Вишні були вилучені з бібліотек і заборонені.
У 1943 році Остап Вишня був звільнений і як письменник мусив пристосовуватись до вимог панівної ідеології, писав памфлети, спрямовані проти «українських буржуазних націоналістів». Письменника навіть змусили публічно заперечити факт власного ув’язнення, що він і зробив у творі «Великомученик Остап Вишня».
Після Другої світової війни Остап Вишня продовжував активну літературну працю. У 40-50-х роках побачили світ його книжки «Весна-красна» (1949), «Вишневі усмішки» (1950), «Мудрість колгоспна» (1950), «Отак і пишу» (1954), «Великі ростіть» (1955).
Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 року в Києві.
Уже після смерті Остапа Вишні було упорядковано й видано збірку його творів «Мисливські усмішки» (1958).
Після ув’язнення, яке тривало близько десяти років, Остап Вишня був змушений творити в умовах постійної небезпеки – звідси та внутрішня цензура, що помітно позначилась на його літературній спадщині. Він не міг говорити всієї правди на актуальні теми з життя українського народу, бо це загрожувало для нього новими переслідуваннями. Але була в Остапа Вишні тема, яка дозволяла йому залишатися самим собою. Ця тема збігалася з його захопленням (відомо, що письменник ще здавна був прихильником полювання). Мисливська тематика давала можливість уникати прямого звернення до гострих політичних тем і водночас дозволяла висловлювати прагнення звичайної людини, яка в умовах ідеологічного тиску радянського суспільства продовжувала зберігати в собі нормальні людські якості. Власний мисливський досвід письменник вирішив передати на папері в гумористичній формі усмішок: почуті на полюванні розповіді були благодатним матеріалом. Центральним персонажем усмішок став оповідач, в образі якого втілилося чимало авторських рис.
«Мисливські усмішки» відкривають перед читачем яскравий світ, у якому гармонійно співіснують людина і природа. Автор передав у мисливських оповіданнях власний досвід мисливця, а головне – емоції і враження, глибоко позитивні у своїй основі.
«Гуморески Остапа Вишні мали магічний вплив... Всі відчули, що це – не пустопорожній... сміх чергового скалозуба, а сміх соціально і національно значущий, сповнений надлюдської трагічної розпуки і рівночасно оптимістичної життєлюбної віри в краще майбутнє свого народу».
