Михайло Дорошенко був нащадком старовинного шляхетного козацького роду. Ось і все, що нам відомо про його дитинство та юність. Дуже рано він потрапив на Січ, зумів швидко зайняти чільне місце серед козацької старшини, а за часів гетьмана Петра Сагайдачного уже мав чин полковника, відзначився в поході на Москву та в битві під Хотином. Козаки високо цінували Дорошенка, бо він був людиною не тільки хороброю та рішучою (на Січі це не було рідкістю), а й добре розбирався у полководницькій справі.
Гетьманська булава побувала в руках Михайла Дорошенка тричі. Перший раз це відбулося в 1623 році, коли Дорошенко став наступником Оліфера Голуба. Польський король Ян Собеський зазначав, що новий гетьман «королю і Речі Посполитій завжди зичливий». Мабуть, саме це через рік стало причиною того, що козацький проводир втратив булаву. Справа в тому, що поляки вимагали скорочення кількості реєстрового козацтва. Гетьману довелося вписати в реєстр лише шість тисяч козаків, в основному заможних. Решту було відправлено на Січ і скеровано проти турків. Дорошенко поспіхом збудував флотилію з 80 чайок і вирушив до Михайло Дорошенко берегів Босфору. Цей похід виявився блискучим: французький та англійський посли згадували, що військо Дорошенка спалило найбагатші околиці Стамбула, похазяйнувало на узбережжях Босфору і повернулося в Чорне море. Розлючений султан Амурат організував погоню, але марно – козацька флотилія і не думала тікати. Чайки вишикувалися бойовим порядком і почали готуватися до бою. Султан так і не ризикнув розпочати морську баталію і повернув додому.
У липні 1624 року 150 чайок знову з’явилися під Стамбулом. Козаки спалили Фарос, три доби штурмували стамбульську фортецю, де розташовувався арсенал, а потім відступили в море, щоб уже в серпні почати штурмувати фортецю Ані-Кіой.
Кримський хан Шагін-Гірей, який мріяв добитися незалежності від Порти, охоче пішов на укладення союзу з Дорошенком. Це сталося 24 грудня 1624 року. Гетьман розпочав власну гру в міжнародній політиці, але козаки, хоч і поважали свого обранця, не бажали бачити своїм обранцем людину, що прагне до миру з поляками та татарами й урізає козацький реєстр. Втім, невдовзі з’ясувалося, що більш гідного ватажка на Січі поки що немає, тому в 1624 році Михайла Дорошенка знову проголосили гетьманом – і тільки для того, щоб майже одразу знову відібрати в нього булаву з тих же причин і передати її Марку Жмайлу.
На цьому гетьманський «марафон» не скінчився. У 1625 році Жмайло підписав вкрай невигідну для козацтва Куруківську угоду з поляками і, відповідно, власну відставку. А на його місце 5 листопада посадили знов-таки Михайла Дорошенка.
Той не збирався міняти обрані принципи політичної гри. Перш за все Дорошенко замирився з поляками і склав новий козацький реєстр. На той час Річ Посполита уклала черговий хиткий «вічний мир» із турецьким султаном і вважала, що козаки остаточно згодилися із своїм становищем, і тому вирішила з’ясувати стосунки зі шведами. Звичайно ж, гетьман не міг прогавити такої нагоди.
У середині грудня 1625 року козацька ескадра з 300 чайок вийшла з Дніпра і рушила до турецького узбережжя. Під Очаковом козаки вступили в бій з 20 турецькими галерами, потім добряче обшарпали турецьке узбережжя і повернулися до гирла Дніпра. Там на них уже чатувала турецька ескадра, але чайки пробилися до лиману, втративши в бою лише пару човнів.
У 1624 році турки двічі скеровували військо кримського хана на Україну, а навесні 1626 року орда, майже не зустрівши опору, докотилася аж до Галичини. Через кілька місяців татари намагалися захопити Київ. Тоді Михайло Дорошенко, зсадивши запорожців із чайок, разом із кількома київськими полками зупинив і розгромив орду під Білою Церквою. Такої нищівної поразки татари не зазнавали вже давно: на полі брані вони залишили вбитими більше десяти тисяч вояків.
Після цієї невдалої баталії турки і татари взялися відбудовувати фортеці в пониззях Дніпра. Гетьман Дорошенко не збирався миритися з тим, що йому намагаються відрізати шлях до моря. Навесні 1628 року з ескадрою чайок і сухопутним корпусом він ударив по ворогах одночасно з Дніпра і зі степу. Бій тривав добу, і ця доба знову відкрила Україні вихід на морські простори.
На жаль, Дорошенко не залишив у відвойованих фортецях на Дніпрі козацькі гарнізони, що мало б відчутно вплинути на відносини України з Кримом і Стамбулом. Він вирішив, що для Січі вигідніше мати «керованого» володаря Криму, тому і втрутився у внутрішню боротьбу претендентів на ханство – Шагін-Гірея та Джанібек-Гірея – на боці більш поміркованого Шагін-Гірея. Під Бахчисараєм козаки розбили війська Джанібек-Гірея, підійшли до Кафи, примусили відступити військо турецького воєначальника Кан-Темира і відбили в нього 22 гармати. Саме в цей вирішальний момент претенденти на ханство раптом примирилися між собою і спільно вдарили по козаках. Для гетьмана Михайла Дорошенка та хана Шагін-Гірея ця відчайдушна битва виявилася останньою в житті.
В архівах є свідчення, що Джанібек-Гірей відтяв голову загиблого гетьмана, настромив її на списа і виставив цей страшний трофей на фортечному мурі Кафи. Однак, навіть втративши гетьмана, козацький корпус зміг пробитися назад на Січ, прихопивши із собою всі татарські гармати.