Дмитро Павличко (нар. 1929 р.)

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 року в селі Стопчатові на Івано-Франківщині в селянській сім’ї. Початкову освіту здобув у польській школі села Яблунів. Пізніше навчався в Коломийській гімназії, а після приєднання Західної України до УРСР — у радянській десятирічці. У 1948 році Павличко вступив на філологічний факультет Львівського університету. Ще під час навчання завідував літературною частиною Львівського театру юного глядача. Закінчивши університет, у 1953 році вступив до аспірантури, але невдовзі залишив наукову роботу. Тоді вийшла його поетична книжка «Любов і ненависть». Невдовзі Павличка приймають до Спілки письменників, він завідує відділом поезії журналу «Жовтень». Виходять друком нові поетичні книжки «Моя земля» (1955), «Чорна нитка» (1958). Весь наклад збірки «Правда кличе» (1958) було вилучено за розпорядженням радянської цензури.

У 1964 році Павличко переїхав до Києва, де працював сценаристом на кіностудії ім. О. Довженка, написав сценарії до кінофільмів «Сон» (у співавторстві з В. Денисенком) та «Захар Беркут». Із 1966 року поет працював у секретаріаті Спілки письменників України.

Важливою віхою у творчому житті Павличка стала наступна збірка «Гранослов» (1968), близька в ідейному плані до творчості інших «шістдесятників». У ній художньо осмислювались проблеми людяності, патріотизму, національної культури.

У 1971-1978 роках Павличко редагував журнал «Всесвіт». У цей час виходять нові поетичні книжки, з яких найбільш помітним явищем стали «Сонети подільської осені» (1973) та збірка інтимної лірики «Таємниця твого обличчя» (1979). Немало творів поета покладено на музику, із них найбільшу популярність завоювала пісня «Два кольори». Поет писав також твори для дітей — визнання в маленьких читачів здобули його казки «Золоторогий Олень», «Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі». Значний авторитет Павличко здобув як літературознавець, літературний критик і перекладач.

Із 90-х років минулого століття Павличко захопився політикою, виступив одним із засновників Народного руху України, Демократичної партії, обирався депутатом Верховної Ради, був послом України в Канаді.

Сам Дмитро Павличко про створення пісні «Два кольори» розповів: Пісню «Два кольори» я написав 29 лютого 1964 року, разом з композитором Олександром Білашем. Нам було нудно на комсомольському зібранні, а переді мною сиділа гарна жінка, у чорній хустці з вишитою на ній червоною трояндою, це нагадало мені мою сорочку, і першу строфу я написав просто на коліні... Я відчув, що це початок пісні, так само як золотошукач відкриває краплину золота. Ми втекли із засідання, і в той же день разом з Сашком дописали пісню. Вона лежала рік у Дмитра Гнатюка, а потім, напередодні жовтневих свят, Гнатюк показав її в ЦК, і там, як він мені розповідав, одна дуже поважна особа сказала — пісню потрібно переробити, тому що вона не є соціалістичною. Але я сказав, що нічого переробляти не буду, і нехай та поважна особа переписує сама. Петро Шелест (саме він був тією поважною особою), дізнавшись про мою відповідь, розлютився, але потім сказав, що чорт з нею, і нехай Гнатюк співає як є. Пісня прозвучала, і почала співатися повсюди. Після цього мене і Білаша викликали у партійну школу, де два кагебісти з нами вели бесіду і сказали, що я мав би прекрасно знати, що таке червоне і чорне — мовляв, ми написали бандерівський гімн. Нам тоді просто кості затерпли, бо ми розуміли, чим це загрожує. Я тоді почав говорити, що рушники, сорочки — навіть на Гуцульщині, звідки я родом,— вишивають червоно-чорними нитками. Я сказав, що це народна вишивка, а отже, і народна пісня. Врешті-решт я навіть запитав їх: а який прапор був у Паризької комуни? Я був начитаний і знав, що Паризька комуна мала червоно-чорний прапор. Коли я їм це сказав, вони затихли».