Ім’я одного з найзнаменитіших гетьманів протягом майже 300 років у Росії було синонімом слова «зрадництво», Європа ж прекрасно знала цю видатну людину завдяки творам Вольтера, ІО. Словацького, В. Гюго, Дж. Байрона, музикальній поемі Ф. Ліста. На батьківщині про Івана Мазепу не знали майже нічого, або продовжували вважати «Іудою». До нас дійшло з десяток зображень гетьмана, і серед них немає навіть двох, що були б схожі між собою. Насправді загадкова постать – начебто Мазепа був для України – один, для Росії – другий, для Польщі – третій, для Швеції – четвертий. Навіть дата його народження досі викликає суперечки – і це при тому, що гетьман був найбільш відомим серед державних діячів свого часу і перебував при владі понад 20 років!
Отже, Іван Степанович Мазепа-Колединський народився на Київщині, на хуторі Кам’янці поблизу Білої Церкви у православній родині польського шляхтича українського походження. Маленький Іван дуже рано почав домашню освіту, а згодом поступив до знаменитої Києво-Могилянської колегії. Він мав рідкісні здібності до ораторського мистецтва, багато читав; після закінчення колегії батько привіз сина до двору польського короля, а той відправив майбутнього гетьмана навчатися за кордон – до Голландії, Франції, Германії, Італії. Мазепа засвоїв основи фортифікації, гарматну справу, вивчив цілу низку іноземних мов. Він добре знався на історії, філософії, музиці, літературі, сам писав вірші. Крім того, він виявився природженим політиком, умів завойовувати довіру будь-якої людини і підкоряти собі не тільки звичайних козаків і воїнів, а й королів, царів, духовенство. Тож не дивно, що серед сучасників він вважався «чародієм»...
В Україну Іван Мазепа вперше потрапив під час одного з походів королівського війська: біля Білої Церкви він раптово залишив королівський двір і подався до рідних місць. На Правобережжі в той час гетьманував Павло Тетеря, який невдовзі втратив владу, поступившись місцем Петру Дорошенку. Той одразу ж звернув увагу на здібного та освіченого аристократа й призначив його ротмістром. Згодом Мазепа став генеральним писарем: головою дипломатичного відомства гетьмана Дорошенка. Шлюб за розрахунком приніс йому величезні багатства – в успадкованих Мазепою маєтках працювало понад сто тисяч селян.
Новий гетьман і генеральний писар знайшли спільну мову у складній дипломатичній грі, яку вела на той час Україна з польським, російським і турецьким правителями. Посеред-ником у нескінченних перемовинах постійно виступав Мазепа. Під час одного з численних посольств до Туреччини його захопили запорожці і передали до рук лівобережного гетьмана Самойловича, де Мазепа завдяки своїм талантам згодом посів місце генерального осавули, а під час перебування в Москві встановив приязні зв’язки із дуже впливовими особами Московської держави, зокрема з Василем Голіциним.
Саме тоді він вирішив, що прийшов його час стати гетьманом, але задля цього треба було позбавитися Самойловича. Випадку не довелось чекати – коли черговий похід козаків і російських військ на Крим завершився поразкою, обозний Василь Борковський, генеральний осавула Іван Мазепа та військовий писар Василь Кочубей звинуватили Самойловича та його синів у зраді й нездарності. Родина Самойловича відправилася до Сибіру, одному із синів колишнього гетьмана відтяли голову, а під час Генеральної Ради раптом виявилося, що Іван Мазепа є чи не єдиним кандидатом на булаву.
Четвертого серпня 1687 року Іван Мазепа уперше взяв до рук гетьманські клейноди – й у першу чергу подбав про те, щоб позбавитися не лише підручних свого попередника, а й власних друзів, яким не довіряв і добре знав їхні амбіції.
Він марив ідеєю об’єднання обох частин України та створення єдиної держави.
У 1705 році Іван Мазепа здолав правобережного конкурента Семена Палія і став гетьманом обох берегів Дніпра. Йому фантастично щастило – численні доноси, що сипалися в Москву, призводили лише до страт донощиків і противників гетьмана.
В 1689 році Мазепа був представлений молодому царю Петру І і одразу йому сподобався, бо належав до тих «нових людей», яких шукав російський правитель. Справи гетьмана свідчили про відданість. Мазепа створив нові регулярні полки, побудував флотилію козацьких суден, відкрив кілька типографій, перетворив Києво-Могилянський колегіум на академію європейського рівня, допоміг скласти академічну бібліотеку, власним коштом відкрив багато міських і сільських шкіл, зробив із Батурина культурно-освітній центр, збудував на річці Самарі нові фортеці, посилав козацькі полки проти шведів, відновив кілька старовинних храмів і спорудив 12 нових церков. Усе це було у руслі петровських реформ, і цар все уважніше прислухався до порад українського «чародія». На Гетьманщині Мазепа ладив зі старшиною, що раніше вдавалося мало кому, внутрішні смути подавляв власними силами, неодноразово відбивав напади татар. Щоправда, з тими, хто зазіхав на гетьманську владу чи привілеї аристократії, Мазепа розправлявся вкрай жорстоко. Бажаючи бачити Україну незалежною, він не переймався долею «сіроми» – селян і бідноти.
Десять років гетьман спокійно правив на обох берегах Дніпра, але все змінилося, коли над Європою спалахнула зірка шведського короля Карла XII – грізного та непереможного полководця. Будівництво нової імперської столиці – Санкт-Петербурга стало справжнім викликом для Карла. Спалахнула Північна війна, у ході якої шведи вторглись на польську територію. Російські війська почали рухатися теренами України, а гетьману довелось використовувати козаків на будівництві укріплень, посилати полки на північний захід Росії, до Польщі та Саксонії. Мазепа опинився буквально між двома вогнями: власного старшиною та Петром І. До того ж гетьман остаточно переконався: ні вірна служба царю, ні чесне виконання зобов’язань не забезпечать Україні вільного існування. Російська імперія набирала сили, втручалася в політику й економіку України, «витягувала» з неї не тільки природні багатства, а й робочу силу, розуми й таланти.
Після перемоги шведів під Нарвою, Мазепа вирішив почати переговори з Карлом XII. Невдовзі Україна та Швеція уклали між собою угоду. Серед іншого, там значилося, що «все... визнане колишньою власністю українського народу, буде передано чи збережено для українського князівства». Однак у рішучий момент після Полтавської битви, коли Мазепа приєднався до табору шведського короля, за ним пішла тільки жменька старшини з лівобережного гетьманату. Інші «аристократи» вирішили не ризикувати й залишитися на боці Петра І. Після поразки шведів під Полтавою, Іван Мазепа утік на підвладну Турції територію й осів у Бендерах. Російський самодержець намагався викупити у турків «злодія», що стільки часу водив його за ніс, але отримав від султана відмову.
22 серпня 1709 року престарілий колишній гетьман обох берегів Дніпра помер від цілої низки хвороб. Щоправда, існує припущення, що він прийняв отруту, не забажавши чекати, доки переміниться «політичний вітер» і він опиниться в руках Петра І. Племінник Мазепи перевіз тіло померлого до Галацу, де його поховали в монастирі Св. Георгія. Натомість шведські історичні джерела запевняють, що пізніше Івана Мазепу перезаховали в Яссах.
Петро І помстився гетьману тим, що зруйнував його резиденцію Батурин і вирізав до ноги 12 тисяч його мешканців, не виключаючи старих і малих За наказом імператора російська та українська церкви проголосили Мазепі анафему. Тож вперше панахиду за видатним українським державним діячем було відправлено лише через 209 років – 10 липня 1918 року у Києві на площі перед Св. Софією.
Після смерті Івана Мазепи Україна стала економічно та політично підпорядковуватися імперському урядові, Запорозьку Січ було знищено, українська мова опинилася під забороною. Мрія про «державу європейського типу із збереженням системи козацького ладу» лишилася нездійсненною.
