Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівка неподалік Катеринослава. Після смерті матері, коли хлопцеві було три роки, його забрали на виховання до бабусі в слободу Суху на Полтавщині. Закінчивши середню школу, він навчався в технікумі журналістики, працював у газетах, захопився літературною творчістю.
У 1938 році Гончар вступив на філологічний факультет Харківського університету. Однак у навчанні довелося зробити кількарічну перерву: у 1941 році він іде добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. На війні був старшиною мінометної батареї, був двічі поранений. На фронті писав вірші, які публікувалися в дивізійній газеті. Після війни у 1946 році закінчив Дніпропетровський університет. Три перші повоєнні роки працював над трилогією «Прапороносці», яка принесла йому успіх і визнання після публікації в 1946-1948 роках (роман видавався по частинах). За цей твір Гончар одержав дві Сталінські премії. Розвиваючи досягнутий успіх, письменник у 50-х роках виступає з оповіданнями, новелами, повістями, романами. Важливим у творчому житті прозаїка став роман «Людина і зброя» (1960), за яку автор одержав Державну премію УРСР ім. Т. Шевченка. У цьому творі на основі особистих вражень Гончар розповів про долю студентського батальйону в часи війни. За наступний роман «Тронка» (1963) прозаїк був удостоєний Ленінської премії СРСР.
Важливою творчою віхою став для Гончара роман «Собор» (1968), у якому письменник порушив важливі проблеми духовності народу, збереження історичної пам’яті, пам’яток минулого. За це автор був підданий несправедливій критиці, а сам твір майже на двадцять років вилучили з літературного життя.
У 70-80-х роках вийшли нові романи Гончара: «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), з’явилися численні повісті та новели.
Літературно-критичні статті прозаїка було зібрано в книжках «Про наше письменство» (1972), «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991).
Помер Олесь Гончар 14 липня 1995 року, похований у Києві на Байковому кладовищі.
