Цей визначний український політичний та військовий діяч, гетьман України від 1665 до 1676 року, народився в Чигирині. Його батьки були нащадками знатного козацького роду. Петро Дорошенко отримав прекрасну освіту, вільно володів кількома мовами, у тому числі польською і латиною. Коли Петро подався до козацького війська, невідомо, але чи міг він у ті часи обрати для себе інший життєвий шлях?
У 1648–1657 роках Дорошенко приєднався до армії Богдана Хмельницького. На той момент він був звичайним козаком і писарем Чигиринського полку. Кмітливого хлопця помітив «батько Хмель» і почав надавати йому відповідальні доручення. Так, саме Дорошенко вів переговори з польським і шведським урядами. Після смерті Хмельницького Петро, який був противником союзу з Москвою, підтримав нового гетьмана Івана Виговського. У 1660 році Дорошенко здійснив подорож до Москви і там вимагав скасування деяких пунктів статей Переяславської угоди 1659 року. У 1667 році, після того, як Московська держава і Польща підписали Андрусівське перемир’я, яке нехтувало державними інтересами України, Петро Дорошенко вирішив укласти військовий союз із Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини. У вересні того ж року українсько-турецьке військо примусило польський уряд визнати автономію Правобережної України. Саме тоді було встановлено українсько-польський кордон по річці Горині. А на початку літа того ж року гетьман на чолі козацького війська вирушив на лівий берег Дніпра, де саме розгорталося антимосковське повстання. Лівобережного гетьмана Івана Брюховецького було вбито, і 8 червня 1668 року Петро Дорошенко став гетьманом всієї України. Сусідні держави не бажали змиритися з тим, що гетьманська влада в Україні стає дедалі міцнішою, тому й почали підтримувати супротивників Дорошенка. Кримські татари надали допомогу своєму ставленику запорізькому писарю Петрові Суховію, який також претендував на гетьманство. Дорошенко був вимушений повернутися на Правобережжя, залишивши на лівому березі Дніпра наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного. Із Суховієм і кримськими татарами Дорошенко поквитався на початку 1669 року за допомоги Івана Сірка та його козаків. Але Лівобережжя гетьману так і не вдалося втримати в руках: уже в середині березня опозиційна старшина зібралася у Глухові й проголосили своїм гетьманом Дем’яна Многогрішного.
Ледве Дорошенко встигав вирішити одну проблему, як одразу ж з’являлися інші. Так, у вересні 1670 року гетьману знову довелося мати справу з черговим претендентом на булаву. На цей раз ним виявився ставленик польського уряду уманський полковник Михайло Ханенко. Розгромити загони Ханенка козацькі полки правобережного гетьмана змогли тільки в липні 1672 року, а у жовтні того ж року польський уряд, не маючи сил продовжувати війну, відмовився від своїх претензій на Правобережну Україну. Але на Правобережжя одразу ж «поклала око» Московська держава.
Із червня 1672 року Лівобережжям керував новий гетьман Іван Самойлович. 17 березня 1674 року його було проголошено гетьманом всієї України. У червні козацькі полки Самойловича разом із московською армією під командуванням воєводи Г. Ромодановського вдерлися на правий берег і взяли в облогу Чигирин. Оборона гетьманської столиці тривала два тижні, поки під Чигирином не з’явилася турецько-татарська армія. Самойлович і його союзники швидко відступили.
Тим часом гетьман Петро Дорошенко втрачав свою популярність серед українців; нарешті восени 1675 року на козацькій раді в Чигирині він склав із себе гетьманські повноваження і забажав скласти присягу на вірність московському цареві. Але царські урядовці погодилися прийняти цю присягу тільки в тому разі, якщо він складе її на лівому березі, у присутності Самойловича та Ромодановського. Це було явним приниженням, і Дорошенко відмовився виконати вимогу, що призвело до нової облоги Чигирина московською армією та полками гетьмана Самойловича.
19 вересня 1676 року розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв лише двох-тисячний загін «сердюків». Нарешті, Дорошенко наказав козакам припинити опір і остаточно зрікся від претензій на гетьманську булаву.
Згодом на вимогу царського уряду йому довелося переїхати до Москви. У 1679 –1682 роках Петро Дорошенко жив у Вятці, останні ж роки життя провів під Москвою у селі Ярополчому. Там колишній гетьман і скінчив свої дні.
Кримське ханство, Річ Посполита, Московське царство – Дорошенко розумів, що не зможе одночасно стримувати тиск стількох сильних супротивників. Тому в 1669 році гетьман уклав союзний договір з Туреччиною. Згідно з цією домовленістю, територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля; українці отримували право вільного вибору гетьмана. Українська православна церква визнавалася автономною у складі Константинопольського Патріархату. Українці не повинні були сплачувати податки й данину на користь турецької казни, турки і татари не мали права споруджувати мечеті на території України та захоплювати бранців. Туреччина і Кримське ханство давали обіцянку не укладати мирних договорів із Польщею і Московією без згоди гетьмана. Після підписання цього документа Туреччина негайно оголосила Польщі війну.
Гетьманська булава за часів Руїни переходила з одних рук в інші. Але на кар’єру Дорошенка це не вплинуло: у 1663–1664 роках, при гетьмані Івані Тетері, він став генеральним осавулою, а в 1665 році отримав чин полковника Черкаського полку. Десятого жовтня 1665 року правобережна старшина, що збунтувалася проти Тетері, вважаючи його польським наймитом, обрача Петра Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережжя; козацька ж рада, що зібралася в Чигирині на початку січня 1666року, затвердила вибір старшини.
Перш за все Дорошенко вирішив стабічізувати внутрішнє становище Правобережної України. Він позбавився опозиції, заручився підтримкою київського митрополита Й. Тукальського і провів ряд важливих державних реформ. Для посилення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко почав карбувати власну монету та встановив на українському кордоні митниці. Дчя освоєння нових земель на степовому пограниччі було створено новий Торговицький полк. Остаточною метою своєї діяльності Петро Дорошенко вважав об’єднання Лівобережної і Правобережної України.
