Формування нових материків відбувається не одразу. Спершу здіймається край одного майбутнього континенту, а край іншого – провалюється під нього. Потім частина, що піднялася, починає опускатися знов. Розколиною, що пролягла між майбутніми материками, прокочуються морські вали, утворюючи океанські протоки. У 1915 році німецький учений Альфред Вегенер розповів про зрушення земної кори. Він т з’ясував, що контури узбереж Африки та Південної Америки можуть ідеально збігтися і що на сході й заході Атлантичного океану були знайдені схожі закам’янілості. Ці відкриття привели вченого до створення знаменитої теорії дрейфу материків, згідно з якою близько 200 млн років тому всі материки становили цілісний простір суші, названий Пангеєю (гр. «уся земля»). Поступово протягом наступних мільйонів років Пангея унаслідок зрушення земної кори та появи гігантських зигзагоподібних тріщин розкололася на частини, які віддалялися одна від одної, доки не посіли те місце, яке вони займають і сьогодні.
