Одне з найбільших за викинутим матеріалом вивержень в останні 10 тисяч років дав грецький вулкан Санторін. Саме з ним довго пов'язували падіння першої високорозвиненої європейської цивілізації. Схоже, що все було не так просто.
З початку XX століття археологи вважали, що мінойська цивілізація, що виникла на Криті і найближчих островах приблизно в середині IV тисячоліття до нашої ери, загинула через виверження вулкана, яке призвело до викиду великої кількості попелу, і через руйнівні цунамі. Сталося це близько 1500 року до нашої ери.
Місто Акротірі (на острові Тіра, де й відбулося виверження вулкану Санторін) виявилося повністю поховане під шаром попелу – за 1600 років до Помпей. А мінойські палаци на північному узбережжі Криту було знесено цунамі.
Приблизно у 1970-х роках з'явилися результати радіовуглецевого аналізу зразків із Санторіна. Вони спростували хронологію, навколо якої вчені півстоліття вибудовували теорії. Згідно з ними, виверження відбулося приблизно на сто років раніше.
Але це датування не дуже поєднувалася з результатами археологічних розкопок, які вперто свідчили: мінойська цивілізація вже існувала це «спірне» століття. Тоді історики припустили, що виверженню допомогли люди: Кріт та підлеглі йому острови завоювали мікенці, представники племен ахейських з материкової частини Греції.
Також дані радіовуглецевого аналізу погано поєднувалися зі стародавніми кільцями: останні показували, що похолодання в результаті виверження почалося ще раніше.
У журналі PLOS One вийшла робота професора Стерта Меннінга (Sturt Manning) із Корнеллського університету (США). Він пропонує своє датування виверження Санторіна – значно вужче, ніж у попередніх дослідженнях.
Менніг вважав, що радіовуглецевий аналіз у разі Санторіна не можна вважатися цілком достовірним, оскільки вулканічні викиди вуглекислого газу могли забруднити викопні зразки нетиповим для поверхні Землі співвідношенням ізотопів вуглецю. І зовсім не зрозуміло, як можна врахувати це під час дослідження.
Автор роботи вирішив датувати цю подію за допомогою створеної ним нової статистичної моделі. До неї він включив не лише результати радіовуглецевого та дендрохронологічного аналізів, а й дані щодо інших регіонів Егейського моря, за сотні кілометрів від Санторіна, які пережили наслідки цунамі, викликаних виверженням вулкана.
Крім того, він звернув увагу на важливість короткого, але чіткого проміжку часу між залишенням міста Акротірі та самим виверженням і включив це раніше втрачене обмеження у модель.
«Археологи неодноразово зазначали, що існує короткий проміжок часу між тим, як місто Акротірі було покинуто людьми, і тим, як воно було поховано під метровим шаром пемзи, що утворилася в результаті виверження. Незважаючи на те, що було розкопано кілька гектарів, не знайдено жодного людського скелета, тому очевидно, що люди були попереджені про небезпеку, що насувається, і пішли», – сказано в роботі. Ця картина різко відрізняється від тих, що нам відомі за Помпеї.
Моделювання визначило найімовірніший діапазон дат виверження: приблизно 1609-1560 роки до н.е.
Цей час так званого Другого перехідного періоду в історії Стародавнього Єгипту, коли гіксоси – династія ханаанського походження – контролювали Нижній Єгипет (північну частину Єгипту). Відомо, що мінойці активно торгували з єгиптянами.
Нова хронологія, з одного боку, синхронізує цивілізацію Східного Середземномор'я, з іншого – породжує безліч нових питань. Наприклад, не зовсім зрозуміло, як під попелом в Акротірі опинилися предмети, які історики відносять до Нового єгипетського царства (період після Другого перехідного починається в 1550 році до нашої ери).
Також, якщо датування Меннінга вірне, то неясно, що ж зруйнувало мінойські палаци на Криті та інших островах, адже це сталося набагато пізніше.
Втім, автор роботи вважає, що результати його статистичного моделювання лише вказують напрямок, у якому варто працювати історикам.
«У даному випадку відповідь, схоже, знаходиться між початковою позицією та радіовуглецевими даними, що вказують на 100-150 років раніше. Сподіваюся, цей новий аналіз, що базується на великому наборі даних, має бути більш прийнятним для археологічної та історичної областей загалом. Він змінює історичний контекст, але водночас не намагається вивести далеко за [звичні] рамки», – сказано в роботі.
