Майже всі багатства, створені на Правобережжі, йшли до кишень польських «корольків», про марнотратство яких ходили легенди.
Історично склалося, що за винятком невеликого числа козаків, які наймалися до польських магнатів, козацтва на Правобережжі не існувало.
Через те, на відміну від ситуації 1648 р., пригнобленому селянству бракувало сил. І все ж виникали широкі, хоч і стихійні прояви народного опору. Його учасників називали гайдамаками.
Гайдамаки, які спочатку викликали у правобережної шляхти тільки легке роздратування, поступово перетворилися на головну загрозу для неї. Однією з причин зростання їхньої чисельності було закінчення 15–20-річного терміну звільнення селян від повинностей. Після стількох років свободи більшість селян не бажали миритися з раптовим закріпаченням і приєднувалися до гайдамаків.
Польська армія не становила великої загрози для втікачів. Через небажання шляхти фінансувати її військові сили Речі Посполитої зменшилися до 18 тис. людей. З них 4 тис. закріплювалися за Правобережною Україною, чого було замало, аби утримати порядок.
Але чи не найвирішальнішим чинником, що сприяв зростанню гайдамаччини, було сусідство із Запорозькою Січчю, з якої надходили матеріальні та людські ресурси і – що найважливіше – досвідчені ватажки.
Гайдамацькі рухи тривали до кінця 60-х років XVIII ст. і зрештою вилилися у грандіозне повстання, що ввійшло до історії під назвою Коліївщина.
У травні 1768 р. з Мотронинського монастиря вирушила на північ у заселені частини Правобережжя ватага з 70 гайдамаків під проводом Максима Залізняка, запорожця з Лівобережжя.
За лічені дні загін поповнили новобранці з селян і мандрівних гайдамаків. Місто за містом падали перед повстанцями: Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянка.
На початку червня 1768 р. близько 2 тис. гайдамаків обступили Умань – добре укріплене місто, де сховалися тисячі шляхтичів, католицьких священиків євреїв-орендарів. Долю Умані вирішив Іван Гонта – сотник в охороні Стефана Потоцького, який разом зі своїм загоном перейшов на бік повстанців.
Наприкінці червня в руках повстанців були Київське, Брацлавське, а також частина Подільського й Волинського воєводств. Лише присутність польських та російських військ на інших західноукраїнських землях перешкоджала їх приєднанню до повстанців.
До поразки Коліївщини головних зусиль доклали росіяни. Побоюючись поширення повстання на Лівобережжя, Катерина II наказала своєму полководцеві, генералу Михайлу Кречетникову надати допомогу полякам.
У липні 1768 р. Кречетников зміг обдурити Залізняка, Гонту й інших гайдамацьких ватажків і заарештував їх. Росіяни видали Гонту та 800 його людей полякам. Залізняка та решту гайдамаків було заслано до Сибіру.
Так закінчилося останнє повстання українських селян проти польських феодалів.
«Гайдамацьке розбійництво» також по ширилося на Західній Україні, особливо в Карпатах. Там діяли ватаги розбійників, які називалися опришками. Вони налічували по 30–40 людей, часто нападали на шляхту, заможних купців та євреїв-орендарів.
Найславетнішим з опришків був Олекса Довбуш, який, немов легендарний Робін Гуд, роздавав награбоване добро бідним, здобувши велику популярність серед гуцулів.
Незважаючи на неодноразові зусилля польських властей придушити рух опришків, останні господарювали в Карпатах, аж доки ці землі 1772 р. не відійшли до Австрійської імперії.
Австрійська влада ще кілька десятиліть боролася з бунтівниками, адже ще в першій половині XIX ст. на Галичині, Закарпатті й Буковині діяло понад 50 їхніх загонів.
Назва «гайдамаки» походить від турецького слова, що означає «тривожити» або «гнати». Дехто вважає його близьким за значенням до болгарського слова «гайдук». Спочатку гайдамаками називала українських повстанців шляхта. Згодом вони й самі почали так себе називати.
Назва «опришки» походить від латинського слова «opressor», що означає «порушник» або «той, що знищує».
