Створення Версальсько-Вашингтонської системи забезпечило вихід із війни, надало можливість розрядити післявоєнну напруженість і заклало підвалини для відносної стабільності в міжнародних відносинах у 1920-ті рр.
Рішення містили положення, які засвідчували розуміння державами необхідності змін у системі міжнародних відносин, а саме: визнання права на самовизначення народів, відмову від війни як засобу розв’язання конфліктів та ін.
Створення Ліги Націй та визнання незалежності низки європейських держав.
Створена Версальсько-Вашингтонська система мала й свої недоліки. Установлені репарації зовсім не відповідали реальним можливостям переможених країн. Через ці обставини хвиля шовінізму і націоналізму, піднята Першою світовою війною, не вщухла, тепер її підтримувало почуття національного приниження.
Не сприяло послабленню націоналізму і рішення стосовно кордонів. Проголосивши принцип самовизначення народів як основу для національно-державного розмежування, переможці неодноразово порушували його самі та заплющували очі, коли його порушували інші. За такого переділу кордонів у багатьох країнах виникли райони з компактним проживанням національних меншин, які потрапили туди в більшості випадків не з власної волі: німці – у Чехо-Словаччині, Франції, Бельгії та Польщі, угорці – у Чехо-Словаччині, Югославії та Румунії, українці – у Польщі, Румунії, Чехо-Словаччині тощо. Навряд чи Версальсько-Вашингтонська система могла розраховувати на підтримку цих народів.
Поза Версальсько-Вашингтонською системою залишилася Росія, що стало значним дестабілізуючим чинником. Для держав Антанти Росія була насамперед зрадницею, яка уклала сепаратний мир із ворогом (Брестський мир від 3 березня 1918 р.). До того ж більшовизм викликав у країн Антанти ворожість, що привело до інтервенції в Росію (1918–1922 рр.), а після її провалу – до ізоляції Росії на міжнародній арені.
Ще одним серйозним недоліком Версальсько-Вашингтонської системи були її гарантії збереження. Нові політичні лідери, що прийшли до влади в США, Англії, а згодом і Франції, прагнули відмежуватися від закладеної їхніми попередниками несправедливості.
Першим сигналом, що система є вразливою, стало рішення конгресу США не ратифікувати Версальський договір (у 1921 р. США уклали окремий договір із Німеччиною, який включав усі положення Версальського договору). Одночасно Конгрес США анулював франко-американський договір про взаємодопомогу. Англія, за прикладом США, теж анулювала англо-французький договір. У таких умовах Франція, щоб зберегти своє домінування над Німеччиною, пішла на створення союзу східноєвропейських держав, які були зацікавлені у збереженні Версальської системи. До того ж ці держави мали стати і «санітарним кордоном» проти СРСР.
Так, у 1921 р. Франція уклала політичний пакт і воєнну конвенцію з Польщею. У 1920–1921 рр. за підтримки Франції Чехо-Словаччина, Румунія, Югославія утворили Малу Антанту. Таким чином Франція, Польща і Мала Антанта утворили союз, який на деякий час став гарантом збереження Версальської системи.
