Великдень – найголовніше християнське свято на честь воскресіння Ісуса Христа.
Щойно дзвонили до заутрені, люди йшли до церкви. Дітей теж брали з собою, вдома майже ніхто не залишався. Кому не було місця у храмі, той спинявся надворі під церквою і так стояв, скинувши шапку, аж до кінця богослужіння. Після закінчення літургії коло церкви або в притворі святилося «свячене» (паски, яйця, сир, масло, ковбаси тощо). Яйця святили почищеними, бо боялися, щоб свячена шкарлупа не впала на землю і не була потоптана ногами.
Поздоровляти зі святом і христосуватися починали одразу після Богослужіння, звичайно цілуючись та обмінюючись писанками і крашанками. Яйце, одержане під час першого христосування, зберігалося як цінність, оскільки «мало велику силу».
Прийшовши з церкви додому, відразу ж, натщесерце, мастили свяченим салом губи, ніс і все обличчя – «щоб не боліло і не тріскалося від вітру та сонця». Придивлялися до паски, бажаючи побачити на ній шерстину: якщо помічали білу, це означало, що біла худоба буде добре вестися в господарстві, якщо чорну чи руду – то худобу з шерстю такого кольору і заводили.
Перед тим як почати розговини, господар промовляв: «Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого Христового Воскресіння в щасті та здоров’ї!» Діти й дружина відповідали: «Дай, Боже!»
Першою їжею, якою розговлялися, була паска. Розрізаючи її, намагалися, щоб жодна крихта не впала додолу. Якщо ж на стіл падало кілька крихт, їх кидали в піч – «щоб миші не поїли, бо перетворяться на кажанів і будуть літати над тими, хто їх розгубив».
На Херсонщині господиня відрізала шматок паски і, загорнувши його в рушник разом із трьома крашанками, клала на покутті – для тих, хто був у дорозі й не сидів за великоднім столом разом із родиною. На Вознесіння, якщо подорожні ще не повернулися, гостинець віддавали жебракам.
У деяких місцевостях після розговіння вмивалися, кладучи в миску дві крашанки й мідну монету, а потім воду виливали на вогонь або в озеро.
По обіді все село сходилося на великоднє гуляння, яке, за традицією, відбувалося на подвір’ї коло церкви – цвинтарі. На Західній Україні та Поділлі ці гуляння називались гаївками, гагілками, ягілками (від місцевих назв весняних пісень і хороводів). Протягом трьох днів усім парафіянам дозволялося дзвонити у церковні дзвони. Вважалося, що вони відлякують нечисту силу і сприяють тому, щоб гречка уродила.
Діти залюбки грали у цокання – биття яєць: той, кому вдавалося розбити яйце суперника, забирав його собі. Парубочі ігри («Бити лупака», «Піп», «Чорт», «Харлай», «Шила бити, кашу варити», «Довгої лози» тощо) являли собою змагання у спритності, швидкості й силі. У дівочих іграх («Шум, «Жельман», «Кострубонька», «Мак», «Кривий танець», «Вербова дощечка» тощо) випробовувалися вміння учасниць танцювати, співати, перевтілюватися у певний образ. Недарма великодні ігрища вважалися справжніми ярмарками наречених.
