Бик здавна користувався в народі глибокою шаною, він є символом сили, мужності, хоробрості, працелюбності, здоров’я.
У давнину люди уявляли світ як велетенського бика. Українські колядки згадують турів золоторогих, корів золотохвостих із зірками по боках.
До бика зверталися: «Бику-боже! Царю-батьку!» Відтоді склалося уявлення про бога-чоловіка, який керує блискавкою і громом, запліднює сім’ям-дощем землю, дає жінкам вагітність. Жінка-богиня виконувала роль самиці й зображувалася з коров’ячими рогами. Вважалося, що в шкірі корови зосереджена чудодійна сила, а тому нею освячували хату й обійстя. Шкурою бика присягалися скіфи, коли племені потрібна була допомога. Кожен, хто хотів допомогти, ставав правою ногою на шкуру і частувався м’ясом. Так збирали в похід військо, яке вважалося непереможним, бо пов’язане присягою.
В уявленні предків на волові, як і на бикові, «земля стоїть». Віл у легендах – священна тварина. В одній з них розповідається, що, коли Богородиця переховувала немовля Христа від убивць і поклала його до ясел, воли й віслюки вкривали Христа соломою і зігрівали своїм диханням. За українськими повір’ями та переказами, напередодні Різдва Христового воли набували здатності розмовляти людською мовою.
Бик у давніх загадках – це Місяць, Сонце, день і ніч, небо і земля.
