Різдво – одне з найвідоміших і найвеличніших свят. Розпочиналося воно опівночі після Святвечора. Люди йшли до церкви на нічну божу службу, щоб ушанувати новонародженого Христа. По закінченні церковної відправи родина збиралася на святковий сніданок, який уже не був пісним. Розговівшись, лягали спочивати. Під обідню пору одружені діти, як правило, відвідували своїх батьків або дідусів та бабусь. Вони брали із собою три хлібини, кутю, сало та ковбаси, посвячений вінок і пляшку горілки.
Увечері гуляння розпочиналося з новою силою, ходили колядники. Щоправда, тільки на Слобідській Україні, Поліссі, в Гуцульщині. На Покутті колядували на Святвечір, а на Західному Поділлі – лише вранці наступної днини. Та все ж першими розпочинали колядувати діти, а вже потім молодь чи навіть і дорослі. Колядники, заходячи на подвір’я кожної хати, славили господарів, бажали їм здоров’я, щастя, щедрого врожаю, добробуту. Якщо в родині були діти, які довго не розмовляли, то їм давали напитися води з ритуального дзвіночка. Це начебто могло допомогти «оживити дзвінкий голос». Жінки ж, аби в них росли великі коноплі, обливали міхоношу водою. Якщо в оселі була дівчина, вона обдаровувала кожного колядника яблуком чи горіхами. Вважалося, що побажання, висловлені на новорічні святки, мають стати реальністю.
Колядки були не тільки релігійного змісту. У них ішлося і про хліборобську працю, і про козацькі військові походи, і про громадський та сімейний побут тощо.
Різдвяні колядницькі гурти складали переважно парубки. Гуртувалися вони по окремих вулицях або кутках. Обов’язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані продукти. До складу ватаги нерідко входили музики й танцюристи.
На Східній Україні переважали обходи із різдвяною зіркою, на Західній – із ляльковим або живим вертепом.