В середині літа в Україні святкують одне з найдавніших, найсвоєрідніших та найяскравіших свят – Івана Купала. Це свято – день літнього сонцестояння – припадає на 7 липня і сходиться із святом народження Іоанна Хрестителя. Святкували його ще наші пращури-язичники, вшановуючи Дажбога – бога Сонця. Існувало повір’я, що сонце цього дня «грає» на світанку – переливається усіма кольорами веселки, купається у власних променях.
Разом із вранішнім сонячним променем у кожну оселю мала зазирнути і добра доля. Вона не обходила і того, хто пірнав у теплу купальську воду або хоча б умивався нею. Якщо дівчина до сходу сонця зачерпувала цю воду з річки, озера чи криниці і в її дзеркалі бачила свою вроду, то вважалося, що всі хлопці любитимуть її.
З першими променями сонця знахарі і ворожбити відправлялися на пошуки чар-зілля. Перед початком збирання приносили жертву землі – клали хліб-сіль або монету як плату за щедрість, за цілюще зілля.
Серед травників купальське свято було відоме як Іван-травник, Зільний Іван, Копальний Іван. По всій Україні вірили в цілющу дію трав, зібраних уранці на Івана Купала. Таке зілля називали «іванками». Його святили у церкві і зберігали на покутті, під образами, давали людям чи худобі від недуги, обкурювали ним приміщення. Під час грози пучки «іванків» викидали з хати на вулицю, аби не вдарила в житло блискавка. Кожна жінка в селі знала, яке зілля треба збирати: золототисячник – від золотухи, ведмеже вухо – від наривів, ромашку – дітей поїти, полин – від живота. Коли рвали «іванки», то примовляли: «Земля-мати, благослови мене траву брати».
На заході України подекуди святкували день Івана Лопуха. Лопухом, який вважався оберегом від нечисті, обтикали стріхи, його листя також вішали на двері і огорожі.
Купальське дійство складається з багатьох елементів: плетіння вінків, запалювання вогнища і стрибання через нього, прикрашання дерева (Марени) і водіння хороводів навколо неї, запалювання колеса і спалювання Купайла (солом’яного опудала).
Усі ці дії супроводжувалися піснями, веселим сміхом молоді, ворожінням на вінках, купанням, шлюбною ніччю. Найпопулярнішими є пісні, що співають і в наш час, проте в них часто вже переплутана християнська символіка з рідновірською.
Основні символи свята, навколо яких відбувалися дійства, – купальський вогонь та Купало (Марена). На Поділлі, Волині та Наддніпрянщині, дівчата робили Купало з гілок верби або цілого деревця, яке прикрашали квітами, вінками і стрічками. На Полтавщині Купалом було солом’яне опудало, вдягнуте у жіночу сорочку, а на голові квітчали стрічки або намисто. У деяких селах Купало майстрували з дерев’яними руками і на них чіпляли вінки. Таке опудало називали Мареною.
На свято Івана Купала дівчата і хлопці виходили із співами за село, обкладали Купало соломою та кропивою і запалювали. Коли вогнище спалахувало, вони бралися за руки й перестрибували через вогонь. Якщо пара не роз’єднувала рук, то це був знак, що дівчина з хлопцем одружаться. Стрибала не тільки молодь, але й чоловіки й жінки. Вогонь не тільки очищає душі від гріхів, але й перевіряє на сумісність подружжя.
Попіл із купальського вогнища беруть для посипання подвір’я та городу, для здоров’я і родючості. Особливо привабливим для дорослих і дітей було купальське вогнище, розпалене поблизу обрядового дерева. З цього багаття і починалося свято. Кожен, хто приходив увечері до багаття, мав принести дерев’яний уламок, яким можна було б підгодувати вогонь.
Того ж, хто з’являвся з порожніми руками, чекало покарання.
Купальські вогні горіли по всій Україні. їх не гасили – вони мали самі дотліти до останку.
У цю ніч слід купатися в річці – це найкращий час для здоров’я.
Існує багато повір’їв щодо купальської папороті. Вважалося за велику удачу знайти в купальську ніч цю чарівну невловиму квітку.
